По той бік мосту - Мері Лоусон

був вираз людини, яка досягнула межі, дійшла до краю – так, наче він стояв просто на вершечку якоїсь скелі у своєму серці, і якщо ступить уперед, ніколи не знаєш, що станеться далі. Він став штовхати Джейка через кухню в бік дверей, і коли до них залишалося ще кілька футів, добряче його пхнув, і Джейк вдарився об ширму так сильно, що вона відчинилася й відбилася від стіни, й упав на подвір’я. Лора скрикнула й вибігла, Ієн побіг за нею. Вони бачили, як Джейк намагався підвестися, а Артур нагнувся, схопив його ззаду за сорочку, щоб поставити на ноги, й почав штовхати його в бік машини. Джейк казав: «Гаразд, Арте. Гаразд. Усе гаразд», але його голос був бездиханний, позбавлений вдаваного здивування. Лора побігла за ними. Ієн нерішуче пішов теж, уже передчуваючи недобре, але ще не зляканий, або ж іще неготовий визнати, що зляканий. Він схвалював те, що відбувалося: серйозніше, грубіше, ніж він очікував, але все ж.

Артур із Джейком уже майже дійшли до машини, й Артур, штовхаючи Джейка в її бік, уперше заговорив. Він не підвищував голосу й стояв спиною до Ієна, але в його словах бриніла така лють, що Ієн добре їх розчув.

– Їдь. Їдь зараз же.

Може, Джейк осмілів через те, що Артур заговорив; може, він подумав, що тепер зможе з ним домовитися, що вони могли б мати цивілізовану розмову, в якій він, певна річ, переможе. Артур відпустив його, очікуючи, що він сяде в машину й поїде, відразу ж, тієї ж хвилини, але Джейк повернувся до нього, ставши до автівки спиною, всміхнувся й сказав заспокійливо, як до перезбудженої дитини: «Добре. Добре, Арте. Я поїду. Я поїду просто зараз, але мої речі досі там, у кімнаті, просто дозволь мені забрати свої речі, добре?».

Не варто було йому цього робити. Йому варто було сісти в машину й поїхати геть. Натомість він коротко засміявся, наче все це було просто жартом між ними й тепер усе залагодилося, кінець, усе добре.

– Ти трохи загостро реагуєш, братику.

Цей його сміх став останньою краплею чи, може, зверхній тон? Артур простягнув руки, схопив Джейка за сорочку на грудях і підняв його в повітря, просто в повітря, а тоді вдарив об машину, вдарив його так сильно, що машина аж захиталася.

– Їдь зараз же, – сказав він.

Ієн, тепер уже зляканий, серйозно зляканий, побачив, як Джейкове обличчя пополотніло від удару. Лора скрикнула, побігла до них і схопила Артура за руку, але було ясно, що Артур її навіть не помітив; він підняв Джейка й знову вдарив його об машину.

– Їдь зараз же, – повторив він. А тоді знову його підняв. – Їдь зараз же.

Саме глухий звук, з яким Джейкове тіло билося об метал, наганяв такого жаху. Біжучи до них, шокований, Ієн бачив, що сила цих ударів Джейка вб’є. Може, Артур цього й не прагнув, може, він просто хотів, щоб Джейк поїхав геть – хотів цього так сильно, що ніякими словами не описати, тож, не маючи слів, підштовхував Джейка в свій власний спосіб. Може, на його думку, він і робив тільки це, та все одно забив би його на смерть.

Ієн добіг і схопив Артура за руку, кричачи, щоб він зупинився, але той його відштовхнув. Ієн спіткнувся, відновив рівновагу й знову кинувся до Артура, цього разу обхопив його шию руками й потягнув назад. Артур зашпортався, перекинувся, й вони обидва опинилися на землі. Але, падаючи, Артур таки відпустив Джейка, й Ієн, докладаючи зусиль, щоб і далі тримати його за шию, зумів крикнути: «Сідай у машину!».

Краєм ока він бачив, як до них біжить постать. Картер, усе ще занадто далеко, щоб допомогти, але швидко наближається. Він бачив, як Лора допомогла Джейкові сісти в машину й зачинила за ним двері, але більше не міг стримувати Артура, тож коли двигун із гуркотом завівся, Артур випручався з його рук.

З того місця, де вони лежали на землі, те, що сталося далі, здавалося, тривало так довго, що він міг би дотягнутися й усе зупинити. Джейк, нарешті в машині, з обличчям, завмерлим від шоку, Артур, що підводиться на ноги й кидається до машини, простягнувши руку, щоб ухопити ручку, Картер, що біжить у їхній бік, Лора прямує до Артура, намагаючись перепинити його – а тоді машина нахиляється трохи вбік, доки Джейк здає назад, рушає з місця і мчить задом у великій хмарі куряви, розкидаючи гравій, так швидко, що в Картера не було взагалі жодного шансу, його обличчя, коли машина його вдарила, завмерле від потрясіння, тіло летить уперед, голова б’ється об заднє вітрове скло з такою силою, що ноги підлітають вгору, він перекидається й падає на дах, а тоді, повільно й остаточно, на землю. А після цього – непорушність. Тиша.

*

Дивно, як працює розум. Як захищає себе від того, з чим нездатний впоратися. Наприклад, зі скорботою. Або розкаянням. Провиною. Він знаходить щось інше, будь-що, чим затулити те, на що неспроможний дивитися.

Що найбільше хвилювало Ієна в дні після аварії, це те, що він не міг пригадати, був Картер чи ні з ними раніше того пообіддя, коли вони вийшли глянути на орлана. Він викликав цю сцену в своїй уяві знову й знову, намагаючись пригадати, де вони всі стояли, де серед їхньої невеличкої компанії міг бути Картер. Інших він бачив досить чітко. Він сам стояв просто за Марчем, бо малий закидав голову так далеко, що міг перекинутися і впасти на спину. Лора була ліворуч від нього, поряд із Джулі. Джейк стояв за кілька футів позаду них. Артур – біля корита з водою. Але Картера він так ніколи й не зміг побачити.

Він постійно через це хвилювався. Хотів мати змогу побачити його, там, разом із рештою сім’ї, побачити, як він закинув голову назад і зачудовано дивиться на величного птаха.

Епілог

Була п’ята ранку, коли задзвонив телефон на столику біля ліжка. Відповівши, він почув її голос і на якусь мить повернувся на ферму й дивився, як машина від’їжджає назад і піднімається хмара куряви. Але тоді вона сказала:

– Мені шкода дзвонити тобі в таку годину, Ієне, але Артурові погано, – й він знову повернувся в реальність.

– Буду через десять хвилин, – відповів він, увімкнув світло й звісив ноги з ліжка, відчуваючи тремтіння й легку нудоту від яскравості спомину. Наче малярія, подумав. Наче вірус, що ховається в тілі й