Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Незабаром, однак, мав відійти останній катер на Окленд, тож Брісенден з Мартіном тихенько вислизнули з кімнати, тим часом як Нортон і далі громив супротивників, а Крейс та Гамільтон тільки чекали, поки він скінчить, готові накинутися на нього, як розлючені пси.

— Ви показали мені чарівну країну, — сказав Мартін Брісенденові, коли вони вже були на катері.— Поговоривши з такими людьми, відчуваєш, що варто жити на світі. В мене просто голова йде обертом. Досі я не міг оцінити, що таке ідеалізм. Власне, й тепер я не можу з ним погодитися. Я відчуваю, що назавжди лишуся реалістом. Певно, такий уже зроду. Але я хотів би посперечатися з Крейсом і Гамільтоном, та й для Нортона у мене знайшлося б кілька слів. А Спенсера вони нічим не спростували. Я зараз збуджений, як дитина, що її вперше повели до цирку. Бачу, що мені ще багато чого треба читати. Хочу почати з Салібі. Я певен, що Спенсер непереможний. Наступного разу я теж візьму участь у суперечці.

Але Брісенден, втулившись підборіддям у теплий шарф, дрімав, важко дихаючи, і його худе тіло, загорнуте в довгий плащ, похитувалося в такт дрижанню моторного порома.

РОЗДІЛ XXXVII

Другого ранку, всупереч порадам і попередженню Брісендена, Мартін запакував «Ганьбу сонця» і послав її до редакції «Акрополю». Він сподівався таки знайти журнал, що візьметься надрукувати цю статтю, і був певний, що тоді вже її продасться і якомусь видавництву. «Ефемериду» він теж послав до одного журналу. Дарма що Брісенденова ненависть до журналів доходила мало не до манії, Мартін вирішив, що поема повинна вийти в світ. Проте друкувати її без дозволу автора він не збирався. Він хотів тільки заручитися згодою якого-небудь першорядного журналу, а тоді вже, маючи в руках певну зброю, подолати й Брісендена.

Того ранку Мартін почав писати давно задуману повість, яка вже від кількох тижнів, коли він накидав її план, не давала йому спокою, вимагаючи втілення. Це мала бути блискуча морська повість, зразок романтики XX століття, що змальовувала реальних людей, реальний світ і реальні обставини. Однак під захопливим сюжетом мав критися потаємний зміст, який хоч і не доходив би до поверхового читача, але й не зменшував би йому зацікавлення. І саме це глибше тло, а не перипетії сюжету, спонукало Мартін а до писання. Він завжди переймався перше основною ідеєю, а сюжет уже насновувався на неї. Знайшовши таку ідею, він починав думати над дійовими особами, над місцем та часом дії, що найкраще відповідали б основному мотивові. Повість він вирішив назвати «Запізнілий» і не розтягувати її більше, як на шістдесят тисяч слів, що при надзвичайній плодючості Мартіна було дрібницею. Узявшись за перо, він першого ж дня відчув глибоку насолоду справжнього майстра.

Він уже не боявся, що безпорадність літературної форми збіднить його думку. Довгі місяці впертої, напруженої роботи й студій не минули даремно. Тепер його рука була тверда, і він міг спокійно вирізьблювати основне в творі; працюючи година за годиною, він відчував дедалі глибше, що життя і справи життєві схоплює з неомильною і мало по космічною певністю. У «Запізнілому» він хотів правдиво розповісти як про реальних людей, так і про реальні події. Але поза тим у повісті мав бути великий прихований зміст, життєвість, однаково справедлива для всіх часів, усіх морів і земель. 1 все це завдяки Спенсерові, подумав Мартін, відкинувшись на спинку стільця. Атож, Спенсерові і тому ключеві до розуміння життя, якого він дав йому в руки і який зветься еволюцією.

Він був певен, що творить щось велике. «Це піде! Це піде!» — бриніло йому у вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Ціла повість поставала перед ним у пломінних зблисках. Він одірвався від рукопису і вписав у блокнот цілий абзац. Це мав бути останній уступ повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг кілька тижнів наперед викласти на папері кінець. Він порівнював цю ще не написану повість з морськими творами інших письменників і впевнювався, що вона далеко краща.

— Тільки один чоловік міг би створити щось рівноцінне, — Конрад[53],— пробурмотів він. — Але й він, прочитавши це, випростувався б у кріслі, потиснув мені руку й сказав: «Чиста робота, Мартіне, друже».

Мартін працював цілий день і лише в останню хвилину згадав, що він має йти на обід до Морзів. Завдяки Брісенденові його чорного костюма було викуплено, і тепер Мартін знов міг з’являтися в товаристві. Дорогою він зайшов до бібліотеки і взяв там «Цикл життя» Салібі. Сидячи в трамваї, він почав читати статтю про Спонсора, що її згадував Нортон. Поволі Мартіна почав брати гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз несвідомо стискав кулаки, немов погрожуючи комусь. Вийшовши з вагона, він, як несамовитий, понісся вулицею і так люто шарпнув за дзвоника на дверях у Морзів, що аж тільки цей звук повернув його до пам’яті. Але поріг дому переступив уже в доброму гуморі, сміючися сам із себе. Скоро, однак, він увійшов, як його опанувала страшенна нудьга. Він упав з верховин, де ширяв цілий день на крилах натхнення. «Міщани», «крамарське кубло», — згадав він Брісенденові слова. Але що з того? — сердито питав Мартін себе. — Він же одружується з Рут, а не з її родиною.

Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одуховленою і звійною, а заразом і здоровою. На щоках її грав рум’янець, а очі так і вабили його — ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя, — його наукова лектура була далеченька від цих питань: але сьогодні в Рутиних очах він прочитав безмовний аргумент, дужчий за всі аргументи людської мови. Він побачив в її очах те, чому годі було опиратись, — він побачив там кохання. Оте саме кохання світилося і у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

Ті півгодини, що він пробув з Рут перед обідом, зробили його знову щасливим і задоволеним з життя. Але за столом його раптом посіла втома — неминуча реакція після виснажливого трудового дня. Він відчував, що очі йому перевтомлені і що все його дратує. Він пригадав, як за цим самим столом, до тепер йому так часто все здається смішним і нудним, він