Українська література » Сучасна проза » Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Читаємо онлайн Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Шеллі. Стара ступиця, насаджена внизу на сторчову палицю, правила за поршень. З другого кінця її було прикріплено до другої палиці, підв’язаної до бантини, так що за допомогою цього приладу можна було, орудуючи однією рукою, чудово вибивати шерстяні речі.

— І тепер я вже ніколи не перу шерстяний одяг, — кінчала вона незмінно своє оповідання, — а лишаю коло бочки з жердини дітлахів. Розумна людина цей Мартін Іден.

А проте, явивши своє мистецтво і вдосконаливши Маріїну кухонну пральню, сам він багато втратив у її очах. Весь романтичний ореол, що оточував його, розвіявся, мов дим, коли вона дізналася, що він колись працював у пральні. Ні його книжки, ні поважні друзі, що приїздили до нього в екіпажах і приносили безліч пляшок віскі, тепер уже нічого не важили. Кінець кінцем, він був такий самий робітник, як і вона сама, і обоє вони належали до одного класу й касти. Він став їй ближчий і зрозуміліший, але чар загадковості зник.

Рідня Мартінова цуралась його дедалі більше. Після невдалого виступу містера Хігінботема показав себе рівно й містер Герман Шмідт. Мартінові пощастило продати кілька газетних оповідань, гумористичних віршів та жартів, і на деякий час його добробут трохи поліпшився. Він не тільки розплатився з боргами, а й викупив свого чорного костюма та велосипеда. У велосипеді треба було направити погнуту педаль, і на знак прихильного ставлення до майбутнього швагра Мартін одіслав машину до майстерні Германа Шмідта.

Того ж самого дня Мартін врадувано побачив, що якийсь малий хлопчина тягне йому велосипед додому. Очевидно, Шмідт цією несподіваною люб’язністю теж хотів показати свою прихильність, вирішив Мартін, бо полагоджені велосипеди замовці звичайно самі забирають з майстерні. Але, оглянувши велосипед, він побачив, що ніякого ремонту не зроблено. Він подзвонив по телефону до нареченого сестри і дізнався, що той не хоче мати з ним нічого спільного «ні під яким оглядом».

— Пане Германе фон Шмідте, — весело відказав Мартін, — я дуже маю охоту зайти до тебе, посмикнути за швабський твій ніс.

— Тільки ти прийдеш, я одразу ж пошлю по поліцію! — гукнув Шмідт, — Я тобі покажу, як заводитись. Зі мною ніякі такі штучки не вийдуть. І не хочу я мати нічого спільного з такими, як ти. Ти дармоїд, ось ти хто, і мене ти не ошукаєш. Як я беру твою сестру, то ти можеш обдирати мене? А дзуськи! Чого ти не берешся до праці, щоб чесно собі на життя заробляти? Ану, відповідай-но?

Мартінова філософія взяла гору, приглушивши гнів. Він повісив трубку і весело присвиснув. Але скоро по тому його охопив сум і почуття самотності. Ніхто не розумів його, нікому він не потрібен, хіба що Брісенденові, але й той не знати куди завіявся.

Уже сутеніло, коли Мартін з покупками в руках вийшов з овочевої крамниці. На розі спинився трамвай, і на приступках з’явилася знайома худорлява постать. У Мартіна радісно забилося серце. Це був Брісенден, і при світлі трамвайних огнів Мартін розглядів відстовбурчені кишені ного пальта — в одній були книжки, а в другій пляшка віскі.

РОЗДІЛ XXXV

Брісенден не став пояснювати, чого він так довго не приходив, а Мартін не допитувався. Вистачало йому, що він бачив бліде обличчя друга крізь пару, що здіймалася над склянками грогу.

— Я теж не сидів без діла, — сказав Брісенден, коли Мартін розповів йому про свої останні роботи.

Він витяг з кишені рукопис і передав його Мартінові; той, прочитавши заголовок, зацікавлено підвів погляд.

— Еге ж бо, — засміявся Брісенден. — А що, добра назва? «Ефемерида», одне слово. 1 воно ваше, — пригадуєте, ви мені змалювали людину, завжди випростувану істоту, одухотворену неорганічну матерію, останню з ефемерид, що живе в куценьких межах своєї температури, визначеної їй на термометрі. Ця ідея засіла у мене в голові, і, щоб звільнитися, я мусив викласти її на папері. Ну, то що ви скажете?

Коли Мартін почав читати, лице йому розпашілося, а потім зблідло. Це було справжнє мистецтво. Форма тріумфувала над змістом, якщо можна назвати тріумфом ідеальне злиття думки і слова, такого досконалого, що в Мартіна від захвату солодко туманіла голова, до очей підступали сльози, а по спині дрож пробігав. Це була велика поема, на шістсот-сімсот рядків, фантастична, дивна, неземна. Це було до жаху разюче й неправдоподібне, а отже існувало тут, написане чорним чорнилом на білих аркушах паперу. Мовилося тут про людину з усіма шуканнями її духу, з усіма її пориваннями осягнути бездонні відхлані, в гонитві до найдальших сонць та веселкових сфер. Це була дика оргія уяви в мозку вмирущої людини, яка крізь стогін упивалася останніми шаленими ударами свого знесиленого серця. Величні ритми поеми заносили в холодний вир міжпланетної боротьби, туди, де билися зоряні стовпища й стикалися холодні сонця, де серед темних безмежних просторів спалахували вогневі тумани; і крізь усе це, безперестанно, хоч і ледь чутно, линув кволий людський голос, жалюгідний лепет серед клекоту планет і грізного гуркоту розприскуваних світів.

— Я не знаю нічого подібного в літературі! — сказав Мартін, коли нарешті знов набув здатності говорити. — Це розкішно! Розкішно! В мене голова йде обертом. Я сп’янів. Це велике вічне питання — я ніколи не можу з нього видобутись. Цей допитливий, нав’язливий голос людини, тихий і жалібний, — він ще й досі бринить мені у вухах. Він як безсилий писк комара серед реву слонів та рикання левів. Проте в цій дрібності відчуваєш ненаситну пристрасть. Я, певне, дурниці плету, але ця річ заволоділа мною. Це… я не знаю… це просто розкіш, та й годі. Але як ви таке творите? Як могли ви таке створити?

Мартін урвав свій дифірамб лише для того, щоб перевести дух.

— Я ніколи більше не писатиму. Я просто нікчемний віршомаз. Ви показали мені, що таке праця правдивого майстра-митця. Це — геніально! Навіть більше, ніж геніально! Це понад міру генія. Це правда, пойнята шалом. З кожного рядка тут світиться правда, чоловіче! Чи ви це розумієте, ви, догматику? Вам і наука не зможе заперечити. Це — істина пророча, викувана з космічного металу й сплетена могутнім ритмом звуків у мереживо краси та величі. Більше я нічого не скажу. Я переможений, розчавлений. Ні, ще одно. Дозвольте мені цю поему кудись послати.

Брісенден посміхнувся:

— На цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би зважився її надрукувати. Ви ж самі це знаєте.

— Ні, не знаю! Я переконаний, що на цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би не вхопився за цю поему. Такі

Відгуки про книгу Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: