Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

— Та що ж то за чортовиння? — вигукнув Мартін.

— Люди, справжні розумні люди, а не порожні балакуни, як у тому вашому крамарському кублі. Ви читаєте книжки і почуваєте себе самотнім. Сьогодні я покажу вам людей, які теж читають, і ви не будете більше самотній.

— Не думайте, що мене дуже обходять їхні нескінченні суперечки, — додав Брісенден, пройшовши ще квартал. — Книжкова філософія не цікавить мене. Але це розумні й розвинені люди, а не буржуазні свині. Тільки глядіть — вони заженуть вас на слизьке у всякому питанні…

— Сподіваюся, що там буде Нортон, — казав він далі, важко дихаючи, але не дозволяючи Мартінові забрати у нього сулії з портвейном. — Нортон — ідеаліст, скінчив Гарвардський університет. У нього чудова пам’ять. Ідеалізм привів його до анархізму, і родина зреклася його. Його батько — президент залізничної компанії, над-мільйонер, а син голодує і за двадцять п’ять доларів на місяць редагує анархістську газетку.

Мартін мало знав Сан-Франціско, особливо цю його частину, і не уявляв собі, куди веде його Брісенден.

— Розкажіть мені ще про цих людей, — сказав він. — З чого вони живуть і як тут опинилися?

— Може, застанемо й Гамільтона. — Брісенден спинився перепочити і поставив сулію на землю. — У нього подвійне прізвище — Строн-Гамільтон, через риску, і він з давнього південного роду. З натури це волоцюга й ледар, яких світ не бачив, хоч він працює — чи бодай силкується працювати — в одному соціалістичному кооперативі за шість доларів на тиждень. Але він присяжний волоцюга. До Сан-Франціско теж приблудив. Раз він цілий день просидів у парку на лавці, нічого не ївши, а як я ввечері запросив його до ресторану пообідати, за два квартали, він мені каже: «Забагато мороки, друже. Купіть мені ліпше пачку цигарок». Він був спенсеріанець, як і ви, поки Крейс не навернув його до матеріалістичного монізму. Я спробую при ньому почати про монізм. Нортон теж моніст, але він не визнає нічого, крім духу. Це такий, що не попустить ні Крейсові, ні Гамільтону.

— А хто такий Крейс? — спитав Мартін.

— Це ж ми до нього йдемо. Він колишній професор, вигнаний з університету, — звичайна історія. Розум гострий, як бритва. Заробляє чим доведеться. Якось у скруті був навіть за вуличного факіра. Нічим не гребує. Може й саван з мерця здерти. Але різниця між ним і буржуазією та, що він грабує, не маскуючись. Він може говорити про Ніцше, Шопенгауера[42], Канта, про що хочете. Але єдине, що в світі його цікавить, — навіть більше ніж його Мері,— це монізм. Геккель його ідол. Єдине, чим його можна образити, — це зачепити Геккеля.

— Оце ми й прийшли.

Перш ніж піднятися сходами, Брісенден поставив на землю сулії, щоб трохи перевести дух. Це був звичайний двоповерховий будинок на розі, з пивничкою та бакалією внизу.

— Тут живе вся братія. Заселили цілий поверх, але тільки Крейс має дві кімнати. Ну, ходім.

Хоч нагорі не було ніякого світла, Брісенден орієнтувався в пітьмі, як домовик. Він спинився й знову заговорив:

— Тут буває ще Стівенс, цей — теософ. Як розходиться, то хоч кому баки заб’є. Тим часом він миє посуд у ресторані. Любить дорогі сигари. Якось я бачив, як він пообідав за десять центів, а за сигару заплатив п’ятдесят. У мене знайдеться для нього пару, на разі він прийде…

Є ще один, Перрі — австралієць. З фаху статистик, а взагалі — ходяча енциклопедія. Спитайте його, скільки зерна зібрано в Парагваї 1903 року, скільки 1890 року вивезено до Китаю англійського полотна, скільки важив Джіммі Бріт, коли переміг Бетлінга Нельсона, хто у Сполучених Штатах був чемпіоном з середньої ваги 1868 року — і на всі запитання він дасть точну відповідь з швидкістю автомата. І ще два хлопці: одного звуть Енді — він каменяр, знає все на світі і добре грає в шахи, — а другий — Гаррі, пекар, запальний соціаліст і видатний профспілковий діяч. До речі, пам’ятаєте страйк кухарів та офіціантів? Це Гамільтон влаштовував. Він організував їхню спілку і виробив план страйку, сидячи тут, у Крейса в кімнаті. Він зробив це для розваги, і більше не брав ніякої участі в спілці, бо занадто ледачий. А міг би далеко піти, якби схотів. Можливостям цього чоловіка нема краю, коли б не його нездоланне ледацтво.

Брісенден просувався у темряві, аж поки смуга світла не показала, де поріг дверей. Вони постукали, їм відповіли, і за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсові, чорнявому вродливому чоловіку з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами та великими й блискучими чорними очима. Мері, статечна білява молодичка, мила посуд У маленькій кімнатчині, яка правила й за кухню і за їдальню. А перша кімната була водночас і спальнею і вітальнею. Над головами висіла випрана білизна, і так низько, що Мартін спершу не завважив двох чоловіків, які розмовляли в кутку. Вони привітали Брісендена та його сулії з портвейном радісними вигуками, і, познайомившись із ними, Мартін довідався, що це Енді й Перрі.

Він пристав до них і почав уважно слухати розповідь Перрі про бокс, який той бачив напередодні. Брісенден же ревно заходився готувати грог, а також частувати вином і віскі з содовою. На його команду: «Сюди братву!» — Енді побіг скликати всіх пожильців.

— На наше щастя, більшість удома, — прошепотів Брісенден Мартінові.— Ось Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенс, я чув, вийшов. Я обов’язково заведу мову про монізм. Хай воші вихилять трохи, тоді побачите.

Спочатку розмова не в’язалась, але все ж Мартін одразу помітив, який проникливий у цих людей розум. Кожен з них мав свої власні думки, хай іноді й суперечливі, і хоч усі вони були дотепні й гострі на слово, але ніяк не поверхові… Про що б вони не говорили, кожен намагався підходити з наукових позицій, мавши свої, твердо обгрунтовані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не позичали; всі вони були так чи сяк бунтівники, і устам їхнім чужа була банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було в світі речі, що не цікавила б їх. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Ворд[43] на нову п’єсу Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менсфілда. Вони хвалили чи висміювали передові статті з ранкових газет, перекидалися від умов праці в Новій Зеландії до Генрі Джеймса й