Повернутися дощем - Світлана Талан

Як тільки повернувся ключ, серед жінок запанувало радісне збудження. Вони пішли розбирати одяг. Як виявилося, камуфляжні теплі куртки були навіть не випрані.

— На тобі, Боже, що мені негоже, — промовила одна із жінок, роздивляючись на світлі засмальцьовані рукави.

— Краще вже такі, ніж ніяких, — сказала на те Олена.

Жінки заходилися підбирати одяг за розміром, хоч це було нелегко: чоловічі куртки були їм великуваті.

— Господи! — скрикнула якась дівчина, кинувши одяг. — Там кров!

На грудях куртки і справді виднілася дірочка від кулі, а навколо неї велика пляма засохлої крові. Потім ще кілька жінок помітили на одязі дірки та кров.

— Вони зняли куртки з мертвих, — сказала Раїса, округливши очі від страху. — Не зможу носити такий одяг.

— У нас нема виходу, — зітхнула Настя. — Або доношувати одяг за покійниками, або померти від застуди та запалення легенів і стати ними.

— Я… Я не можу, — похитала головою Рая.

Жінка й справді була у відчаї. Схоже, страх паралізував її волю, і вона втупила погляд, сповнений жаху, на дірку в курточці.

— Давай її мені, — запропонувала Настя, — забирай мою, вона більш-менш чиста й без дірок.

У переляканої дівчини куртку забрала Олена, попри те, що рукави виявилися короткі.

— Де ще куртка з покійника? — жінка похилого віку підійшла до гурту. — Давайте, мені байдуже, я своє віджила, сама незабаром з ними зустрінуся на тому світі, тож передам подяку за курточки.

Валентина та Ольга віддали бабусям борошно, яке купили на пиріжки для солдатів. Вони знову готували до відправки машину з допомогою для бійців і вже кілька днів метушилися в приготуваннях. Ольга після останніх відвідин непокоїлася через те, що не всі мають тепле взуття, а наближаються холоди.

— Валю, те, що я побачила, не вкладається в голові, — розповідала подрузі. — Після проливного дощу в окопах багнюки майже по коліна, а солдати взуті в кросівки. Вони ледве тягають ноги, на яких поналипало з пуд липкого ґрунту! Коли зайшли в бліндаж і роззулися, я мало не впала! Пальці ніг пожабилися від води і посиніли.

— Ох, синочки! — вигукнула Валентина. — Мені їх так шкода!

— Води нема навіть прополоскати шкарпетки, тому збирають дощову. Добре, якщо в кого родичі чи близькі мають змогу придбати берци, але ж ти знаєш наших хлопців — хай як важко, а вони не скаржаться, дзвонять додому і кажуть, що все в них добре.

— Бідні матері! — скрушно похитала головою Валентина. — Добре, що вони всього не бачать!

— А нігті! Майже в кожного грибок з’їв їх до ран. Минулого разу ми з чоловіком відвезли айдарівцям питну воду і тридцять пар берців, але то така крихта в порівнянні з тим, скільки всього потрібно. Навіть не знаєш, що насамперед придбати для них: бронежилет, каску чи взуття.

— І я зібрала невелику суму, не дуже накупуєшся. Мішок борошна на пиріжки придбала, куплю мазь від грибка — на більше коштів не вистачить.

— У нас теж виторг поганий, — пожалілася Валентина. — У людей грошей нема, «Азот», де більшість населення працює, так і не запустили. Минулого разу берци вдалося купити з невеликою знижкою, думала, що зможу підзаробити і придбати взуття, а тут хлопці попросили полагодити машину, бо зовсім без транспорту залишилися. Мій чоловік разом з бійцями відігнав машину на СТО, її відремонтували, і дванадцяти тисяч як не було.

— Серце кров’ю обливається, як подумаю про солдатиків! — голос Валентини забринів від хвилювання. — А ті, хто покликав сюди війну, спокійно розгулюють по вулицях! Як так? Ні, я ніколи з цим не змирюся! Олю, де справедливість? Вона є взагалі?

Жінки погомоніли, пожурилися і згадали Настю з Вадимом. Їх непокоїло, що до цього часу пошуки не просунулися ні на крок. Закрадалася думка, що їх нема в живих.

— Іноді я сама так думаю, — зізналася Валентина. — Не може бути, щоб вони досі не дали про себе знати.

— Давай про це не казати Богдані Стефанівні. На неї і так стільки всього навалилося.

— Звичайно! Не треба вбивати надію. — Он її Ніна три роки не з’являлася, а потім знайшлася жива і здорова.

— Гріх так казати, але краще б повернулася Настя, ніж та сєпаратистка, — зітхнула Ольга.

Бійці в Іловайську припускали, що опинилися в оточенні через дезертирство окремих українських підрозділів. Солдати сперечалися, бо точно нічого не знали, сходилися в одному: не час шукати винних. Поповзли чутки про переговори між керівництвом України та Росії про те, щоб дати можливість добровольчим батальйонам вийти з оточення. Ця новина давала надію тим, кому пощастило залишатися живими під виснажливим вогнем противника. Про вдалу спробу прориву крізь кільце говорили лише відчайдухи, більш холодні голови розуміли, що прорив означає загибель, бо кільце на трасі між Кутейниковим та Старобешевим замкнули не бандформування якогось недоумка Мотороли, а одна з ротно-тактичних груп російських військ. На своїх місцях добровольчі батальйони з останніх сил чинили