Повернутися дощем - Світлана Талан

Коли хлопець відійшов, Уля витерла хустинкою обличчя і посміхнулася Геннадію.

— Я вже не така закопчена, як ти?

— Ох ці дівчата! Земля під ногами аж п’яти пече, а вони про свою красу дбають.

— Ти обіцяв зізнатися матері, що не таксуєш, — мовила дівчина. — Сьогодні День Незалежності. Не забув?

— Якби й забув, то «Гради» нагадали. Раз обіцяв, спробую додзвонитися.

Геннадій дістав мобільний, увімкнув і, приклавши до вуха, похитав головою.

— Нема зв’язку.

— Вийди з окопу і підніми телефон, — порадила дівчина, — інколи це допомагає.

— Зараз спробую, — сказав він і підвівся. — Гадаю, вороги ще не встигли справити нужду.

— І я з тобою.

— Не смій! Сиди! — наказав він, і дівчина повернулася на місце.

Геник набрав номер і шукав зв’язку, але марно. Довелося повернутися.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Спробуй ще, іноді зв’язок проскакує, — наполягала Уля.

Злий встиг повернутися до побратимів до того, як знову активно запрацювала ворожа артилерія.

— А щоб вам так жилося на тому світі! — кинув сердито він, коли неподалік розірвався снаряд, засипавши їх землею.

Здавалося, що ворог не видихається, а навпаки, нарощує темп. До пізнього вечора Геник не мав часу зв’язатися з матір’ю.

— Ти обіцяв, — нагадала Уля. — До того ж мобільник може розрядитися, а заряджати немає де.

— Це точно.

Геник став на невелике узвишшя і дивом почув довгі гудки виклику.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А як ти? — випалив, побоюючись, що зв’язок урветься.

— Усе добре, синку, — почув рідний голос.

Зненацька просвистів снаряд і десь неподалік добряче гепнуло.

— Знову граєш у боулінг? — спитала мати.

— Усім в укриття! Обстріли справа! — крикнув хтось доволі голосно, і жінка почула.

— Що то? — спитала вона. — Де ти є?

Геннадій не встиг договорити, як Улянка потягла його в укриття. На щастя, зв’язок не перервався, і хлопець, захекавшись, зізнався:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Я це зрозуміла, — тяжко зітхнула.

До того як зв’язок пропав, Геннадій встиг додати, що з ним Улянка і після війни вони поберуться.

— Нарешті! — сказав він Улі. — Аж на душі полегшало!

До бійців прийшов змучений командир батальйону Олексій Григорович. Завжди підтягнутий та охайний, з акуратно підстриженою борідкою, зараз Батя нагадував своїх бійців — брудний, неголений і вкрай виснажений.

— Що далі, командире?

— Ми справді в котлі?

— Коли чекати на допомогу? — посипалися на нього питання.

— Справи у нас такі, хлопчики, 82-міліметрові міни ми вистріляли, 120-ток майже нема, російські війська зайняли лінію фронту на схід і вже зрівняли з землею деякі наші позиції.

— Кепсько!

— Іловайськ оточили подвійним кільцем Псковська та Курська дивізії, — продовжив Батя. — Наші бійці захопили танк Т-72Б3, який є на озброєнні лише в РФ, знешкодили БМП з екіпажем і взяли в полон десятьох десантників, це ще один доказ вторгнення росіян на нашу територію.

— Вище командування знає?

— Нагору доповідаємо вчасно. Та не я все вирішую.

— І все-таки, чи варто чекати допомоги?

— Мої ви хороші, — зітхнув Олексій Григорович. — Ми не раз просили допомоги у Збройних сил, які з важкою технікою стояли неподалік, повідомляли в Генеральний штаб, але минув тиждень і… Самі бачите.

— Що ж далі?

— Якщо буде новий наказ — одразу повідомлю, а ви обіцяйте мені залишитися живими.

— Звичайно, обіцяємо!

— Не підведіть мене і дотримайте слова! — посміхнувся Батя на прощання.

За останній тиждень випустили трьох жінок, яких утримували в колишньому архіві. У Насті знову зажевріла надія на їх з Вадимом звільнення. Уже навіть охоронці питали, коли їх відпустять, бо впевнилися, що вони прості волонтери.

Одного дня після обіду небо швидко затягло хмарами й линув холодний дощ. Жінок, які намокли і від холоду цокотіли зубами, забрали з примусових робіт. Вони розвісили сушитися куртки на вільних стелажах і полягали, намагаючись зігрітися. У сутінках непривітного приміщення із ґратами на вікнах надія на звільнення щохвилини танула. Про них з Вадимом ніхто не знає. Всі спроби зателефонувати Сашку Гримайлу, який