Повернутися дощем - Світлана Талан
Лежачи на брудному матраці в незатишному приміщенні, намагаючись зігрітися, Настя відволікалася спогадами. Спала згадка про те, як уперше з’явилося відчуття неволі, коли Сєвєродонецьк опинився в окупації, важке, ніби тиснув невидимий прес, намагаючись вичавити і надію, і сподівання, і почуття власної гідності та патріотизму. Не вийшло. Вона вижила і дочекалася звільнення рідного міста. Напевно, до скону пам’ятатиме день, коли ще навколо гриміло і бахкало, а вони з Вадимом бігли подивитися на синьо-жовтий прапор як на символ свободи. І було відчуття ейфорії та неймовірного щастя, коли, попри все, небо здавалося вищим і синішим, сонце — яскравішим, а прапор — найріднішим. Тоді гадала, що все буде добре, що своє щастя вона вистраждала і заслужила, і навіть у страшному сні не уявляла, що за місяць з гаком буде нова неволя, ще страшніша, з тортурами та знущаннями.
— І коли це скінчиться? — промовила вголос.
— Один Всевишній знає, — зітхнула якась жінка, ніби продовжуючи думки Насті.
— Таке враження, що нас ніхто і не збирається звільняти, — додала інша. — То вони формували уряд і до нас не було діла, то займаються іншими справами.
— А хто нами займається? — долучилася до розмови ще одна жінка. — Серед них годі визначити, хто офіцер, хто рядовий, хто приший кобилі хвіст — жодних розпізнавальних знаків, усі в однаковому камуфляжі.
— Чи хто міліціонер, доброволець-ополченець або найманець з Росії.
— Не скажіть, дівчата, — озвалася Раїса, яка зазвичай відмовчувалась, — якраз найманців із сусідньої країни видно одразу: розкосі очі в бурятів, специфічне «ґекання» та «акання».
— Полонені кажуть, що росіяни до них більш гуманні, ніж місцеві, — сказала жінка, яку затримали разом із чоловіком за те, що вони хотіли повернути свою націоналізовану крамницю.
— Не меліть дурниць.
— Не всі, — уточнила жінка. — Я не мала на увазі кадирівців чи найманців за гроші, а кадрових офіцерів Росії. Принаймні, так розповідали чоловіки. А про нашу шушваль, яка взяла в руки зброю заради заробітку, я мовчу. Їм що накажуть, те й зроблять.
— Цікаво, а скільки з них насправді ідейних, які вірять у «розквіт молодої республіки»? — спитала Настя.
— Відсотків десять, не більше, — відповіла Раїса. — В основному це «козачки», які готові за ідею віддати життя, але вони хочуть будувати незалежну країну за своїми правилами, тому їх поступово приберуть.
— Вони між собою не можуть розібратися, що там про нас говорити. Хто ми взагалі? Полонені? Затримані? Ув’язнені? — Настя втрутилася у розмову, забувши про холод. — Якщо затримані до з’ясування обставин, то має бути слідство, а де воно? Полонені? Так ніхто з нас не воював. Виходить, що ув’язнені без слідства і суду?
— Ми — звичайна безкоштовна робоча сила, — озвалася Олена. — Ніхто не проводить слідчі дії, не доводить нашу провину, тому триматимуть нас ще довго.
— Поки не похворіємо і не подохнемо, — прокашлявшись, сказала якась жінка.
— Якщо ми не можемо нічого змінити, — палко промовила Настя, — то давайте вимагати покращення умов.
— Я пас, — похитала головою жінка, — нічого не доб’ємося, лише гірше зробимо.
— А чи може бути гірше?! — Настя різко підвелася й боляче стукнулася головою об полицю над нею. — Сьогодні два місяці, як я не купалася. Ні подушок, ні постільної білизни, незабаром кінець жовтня, а у нас нема теплого одягу. Так ми справді вимремо. Давайте тоді складемо руки на грудях і покірно чекатимемо смерті!
— Не кип’ятись, — зупинила Олена. Вона була старша від Насті і більш розсудлива. — Ми не будемо сліпо чекати смерті, але якщо розлютить ополченців, то це викличе зворотну реакцію. Давайте визначимось, що нам необхідно передусім?
— Ковдри!
— Помитися!
— Теплий одяг!
— Ні, краще взуття, бо якщо ноги померзнуть, одразу скосить застуда!
Жінки пожвавилися, звідусіль сипалися пропозиції, але Олена зауважила, що все одразу їм не дадуть, тому потрібно висунути вимоги про нагальні потреби. Після години гарячих сперечань і обговорень жінки заспокоїлися і вирішили вранці вимагати теплого одягу та взуття. А якщо вимогу виконають, наступним кроком наполягатимуть на можливості митися хоча б раз на тиждень.
Уранці жінки спокійно, але наполегливо виклали свою вимогу ополченцям, щоб ті передали її керівництву. Розбираючи завали в аеропорту нарівні з чоловіками, жінки стиха перемовлялися, розмірковуючи, чи підуть їм назустріч. Чоловіки також вимагали теплого одягу та матраців. Ніхто не знав, чим скінчиться тихий бунт, — від «визволителів» можна було чекати чого завгодно.
Після роботи полонених повезли до їдальні, що дало їм надію. Коли жінки повернулися в архів, до них увійшли люди в камуфляжній формі й кинули на підлогу плямисті куртки.
— Хотіли теплий одяг? — спитав один. — Розбирайте, тут є різні розміри. Самі розумієте, в нашій республіці ще не запрацювали швейні фабрики, тому одяг вживаний.
— А взуття?
— Взуття в мішках, теж не нове, але ще згодиться. Вибачайте, дами,
