Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
— Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й до сьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив мені тоді таємниці, у тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твого лиця…Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?
— А може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їх потім, буде прощений мені гріх? — спитав з надією Єпіфаній. — Ти ж, несучи із собою ті слова в душі, як найцінніший скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила лебедині крила…
— Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дійшла до Полтави зі своїм чоловіком генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра, лукавий цар заплатив йому за вірність кайданами й наказав відправити на Ладозький канал, я ж подалася до монастиря.
— Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові — в Далхеуці… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хворий і німий, майже без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, намагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» — «Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти — щоб убити, я — щоб урятувати». — «Я не вбивав його…» — «А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» — «Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».
У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:
— Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.
— Карлики? Де це було?
— Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіна Скоропадський вислав до Петербурга заручницями жінок усіх мазепинців, що втекли до турків. Прийшли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурга заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш — Петро любить менших за себе.
— І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?
— Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…
— Як — до рівності?
— Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?
— О, я знаю! — вигукнув Єпіфаній. — Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув — і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, що й донині не дають нам вирости вище за їхній зріст.
— Це казка, — відказала Лебедиця–Мотря. — А ти докопайся до правди.
Задумався Єпіфаній, повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар і, виводячи на папері слова заклинання, заговорило:
«Поможи нам, Боже, вбити полковника Носа. Вбиймо у собі малість: щодня, щохвилини втовкмачуймо у свою свідомість ідею першості людської свободи, бо без визнання особистої незалежності гине нація. Подай нам, Господи, силу відстояти висоту свого духа: на нас звідусіль чигає неволя, що обіцяє легке й спокійне життя. Урятуй нас, Спасителю, від ситого невільного животіння, що вбиває дух, зголоди нас жадобою постигати всією своєю сутністю висоту душ наших. Не дай злінивитися і в лінивстві змаліти, висуши уста наші спрагою свободи, відбери в нас рабську готовність вибирати між волею і неволею!..
Уміцни нас, Всевишній, державністю розуму, ми не винні за нашу історію. Чи ж то наша вина, що в сиву давнину відмовилися предки наші від корони, визнавши зверхність візантійського патріарха, що права коронації не мав, і через те вони стали слабші за сусідів, яких коронував Папа Римський? Що, втративши княжу владу, ті ж праотці потрапили в залежність від коронованих сусідів і вже ніколи не зуміли
