Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

витворити в собі поняття держави? Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади? Що наші гетьмани монархами не ставали, а тому чернь шукала захисту в чужих вінценосців? Чи ж не тому наші батьки присягали московському монархові в Переяславі, беззастережно увірувавши в його силу? Чи не через нашу готовність вибирати між волею і неволею так трагічно довго тримав гетьман Мазепа в таємниці свій намір визволити Україну? Чи не запанувала в Україні одчайдушна й приваблива, що сусідів чарувала, дивувала і втішала, демократія черні? Чи не запізно прийшла до Мазепи ідея гетьманської автократії? Помилуй нас, Боже, по великій милості твоїй, всели у нас дух державності!..»

— Зупинися, — промовила Лебедиця–Мотря. — Щира твоя молитва, та ніколи не очорнюй того, що є наше і єдине на світі. З нашого демократизму виросте колись найсильніша в Європі держава, коли обручі корон розчавлять чола чужих вінценосців.

— Але для того ми спершу мусимо вбити в собі полковника Носа, що завжди свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти йому накласти на нас кайдани ситої неволі. Полковник Ніс протягом усієї історії чигає на нас звідусіль. Ти збайдужів — це він вчинив. Злякався — він. Позаздрив, озлобився, доніс, охаяв — він! А далі убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруйнував храм на землі і в душі своїй!

— Ти пишеш сповідь?

— Так.

— І хочеш цим очиститися?

— Так.

— Легку спокуту обрав для себе…

Єпіфаній розмовляв з Лебедицею, не дивлячись на неї: вона була при ньому навіть тоді, коли полишала келію, проникаючи надвір смужкою серпанку крізь заґратоване віконце. Він звіряв свої думки і сумніви з її гідністю, і коли вона не заперечувала — тільки тоді переконувався в правдивості й потрійності своїх думок.

Проте цієї хвилини Єпіфаній не хотів прийняти її слів про дешеву спокуту сповіддю. Хіба ж то легко простелити свою душу, понівечену й заплямовану, напоказ непосвяченим?

Сказав:

— Ти ще не закінчила своєї розповіді про слободу карликів…

— Не зрозумієш, поки сам не побачиш… Чому ти уникаєш розмови про потребу справжньої для тебе спокути? Глянь мені у вічі.

Єпіфаній повернув голову і стрепенувся: на прічі сиділа жінка, сувора і вродлива, та була це не Мотря: на ченця дивилося обличчя Діви Марії з іконостаса Покровської церкви в Батурині.

— Чому Юда продався синедріонові? — запитала Діва Марія.

На це питання, несподіване й жорстоке, треба було, мов на суді, відповідати тільки правду, а Єпіфаній ще не був готовий до цього.

— Юда не задля користі зрадив Ісуса, а тому, що зневірився в ньому, — сказав і, злякавшись блюзнірської відповіді, опустив очі.

— Тоді можна виправдати і вчинок полковника Носа, що зневірився в Мазепі, і ти виправдовуєш, незважаючи на те, що прагнеш убити його в собі. Бо вичистити слід Юди в своїй душі не так легко. Ти хочеш відчужити від себе свій гріх на папір, сподіваючись прийти до нащадків чистим, насправді залишаючись у бруді. І, вдаючись до таких хитрощів, ти не очищуєш себе, а роздвоюєш: людям віддаєш науку свободи, сам же залишаєш за собою право вибору неволі. Людям показуєш важкий шлях, сам зостаєшся на легшому. І тому в твою сповідь ніхто не повірить: нащадки твої не підуть описаним тобою важким шляхом, а, взявши з тебе приклад, й надалі залишаться у вигідній неволі.

— Що я повинен зробити для власного очищення?

— Знайти Ісуса, взяти його хреста на свої плечі й піти за ним.

— Де Ісус у цьому споганеному світі?

— Шукай його у притворі оскверненого храму душі твоєї.

— Але ж я відрікся від нього, повіривши, що Юда домовився із синедріоном не проливати крові.

— Ти ж бачив: кров пролилася на нашій Ґолґоті. А ти залишився з Юдою. У нього зрада з розрахунку, а в тебе — зі страху, яка різниця? І тому мусиш знайти Ісуса для каяття.

— Слід вчинку Юди залишився в моїй душі — немає там місця для Бога. Для мене залишився тільки один рятунок — сповідь.

— Ти хочеш висповідатися, а не спокутувати? Ба ні — мусиш вийти із затишної келії, як апостол Петро з Гетсиманського саду, і прийняти на себе ті муки, що нині переносить народ. Блаженний страждущий за правду, бо матиме царство небесне.

Єпіфаній повернувся до столика й опустив голову над аркушем, що враз став йому непотрібний. Приглянувся — аркуш був чистий, жодного слова не виписано на ньому, і зрозумів чернець, що писати історію свого життя для власного очищення він ще не має права, бо та історія тільки–но почалася, і треба терпеливо до кінця її пройти.

Втім, він відчув, як теплі долоні торкнулися щік, хтось ніжно притулився обличчям до його тімені. І від цього стало легко й добре на серці, вмить стекла з нього сукровиця страху перед життям, він став готовим до спокути.

— Це ти, Лебедице? — спитав.

— Я нині була Мотрею, якій ти подарував рятівні для неї слова.

— А край карликів — є він?

— Є, — відказала Лебедиця. — Мотря втекла з того краю, а ти залишився в ньому й дотепер і думаєш, що карлики великі і страшні. Відкрий очі, уздри їх, збагни і аж тоді йди на прощу.

— Де тепер Мотря?

— Цього ніхто не знає. Бо ж не відає ніхто й того, де душа гетьмана, що хотів подарувати волю нашому краєві.

— А ти хто?

— Я зболена твоя душа… Бідний мій страждальцю, як багато горя впало на тебе, і дай, Боже, тобі сили вистраждати його.

— Але ж ти ділитимеш зі мною у спокуті терпіння, і мені буде легше…

— Я чистота душі твоєї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся. Яка ж бо зі мною спокута, зі мною тобі радість. Покутувати можна тільки наодинці зі своїм гріхом.

— Куди ж ти подінешся?

— Віддай мені мого лебединого кожушка, я повернуся у свій вимір часу. Показалася тобі, щоб ти знав, що я ще в тебе є.

— З туги за тобою умру.

— Туга додасть тобі сили страждати… Я повернуся до тебе, коли позбудешся страху і вовкулака здаватиметься тобі боягузливим тхором.

Єпіфаній підійшов до стіни, виколупав з неї сніжно–білого лебединого кожушка, виламав ґрати у віконці, довго стояв заціпенілий,