Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

І діждався: одного вечора в байрачній задичі почулося моторошне вовче виття. Воно було не тічним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимої муки хижака, що скаженіє від запаху крові.

Єпіфаній, упізнавши це виття, підвівся з прічі. Надто знайоме воно було: лунало в пам’яті ще відтоді, як на глухівському майдані змусив його цар виголосити анатему Мазепі; інакше слово прокричав Єпіфаній, та згубилося воно у зловтішному реві вовкулак, і каяття не було прийняте Богом — з новим злочином у душі подався тоді Єпіфаній вслід за Мазепою, щоб вчинити ще один, і другий, і безліч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, і, полишивши Лебедицю в келії, пішов на поклик.

Ляк огортав його, зупиняв, та він ішов, бо знав, що це виття лунатиме в його душі доти, поки він не розірве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’є його.

Спустився до озерця і сторожко вдивлявся в сірі сутінки, що туго оповили зарості байраку, припадаючи до кущів глоду, і між колючим чепірначчям уздрів дві палаючі цятки, так блудно пломеніють чадні вогники, і був це вовкулака.

Єпіфаній підійшов на віддаль трьох кроків і побачив, як блимоокий звір підводиться на задні лапи й стає людиною з обличчям полковника Носа.

Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстого відкорінка з тернового куща, та це йому не вдалося: гілка терну була в’язиста, а полковник, зрозумівши, що задумав чернець, злобно зареготав:

— Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанійський полковник Гнат Ґалаґан, добре знаючи таємні стежки крізь плавні, навів на Чортомлицьку Січ орду полковника Яковлєва, і всіх гультіпак, яких кошовий Гордієнко залишив на Січі, перебили, живим шкуру з голів здирали, мертвих викопували й вішали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив і віддавав Яковлєву на розправу: за це він отримав від царя маєток у Прилуках і нині виє на вас так само, як і я…

Втямив Єпіфаній, що не зможе вбити вовкулаку, він переміниться у змію, ящера, гієну і далі витиме й сичатиме в його душі, тож вирішив чернець убити упиря словом.

— Полковнику, послухай, що скажу тобі, — підступив Єпіфаній кроком ближче. — Покайся в злобі своїй і ти перемінишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злі станеш навіки в пам’яті людській убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобі навіки залишатися потворою?

— Хіба видно по мені, що я потвора? — відказав полковник, нітрохи не збентежившись. — Хіба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, ніби дрова колоти, відпочивати від тієї праці і, заробивши гроші, їсти й одягатися? Таж ні, мене може навіть покохати жінка!

— Покохати?! — зжахнувся Єпіфаній, згадавши білу Лебедицю. — І ти теж міг би спромогтися на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори народжується злоба. Духовний покруч стає хіба що ґвалтівником — він наперед мстить жінці за те, що вона доконче зненавидить його, пізнавши.

— Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.

— І можеш жити без любові?

— Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби–то я народився зі славою і талантом Мазепи!.. А я ж не повний ціною… Та знаю, що однако привертають до себе увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і доброчинець не дбають про своє вивищення, їх вивищує сама природа. А я змушений за те продавати дияволові душу!

— Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.

— Зате вони живуть у бідності!

— І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?

— Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання — гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.

— Ти страшний! — висмикнув Єпіфаній із землі тернового відкорінка і замахнувся на полковника. — Тож пропадай пропадом!

Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:

— Спробуй вбити мене в собі!..

І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.

Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.

— Ходи зі мною, — сказала.

— Хто ти?

— Я була Мотрею Кочубеївною.

Розділ четвертий

Єпіфаній сидів на кругляку за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янґол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди–годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її шляхетна врода, і входила вона тепер у кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.

А Лебедиця–Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, що промайнув повз нього за роки блукань по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став іґуменом Ніколае — це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.

З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських — врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить