Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

…Після перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподівану вікторію: щасливий випадок допоміг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, він вигукував крізь гарячку: «Воїни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити відчайдушного вождя завжди попереду, розбігалися в паніці, і головнокомандуючий полтавською операцією фельдмаршал граф Рендшільд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкеті раз у раз підносив келих то за славне воїнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечір, і тоді Петро послав князя в погоню за Мазепою.

Рештки шведсько–козацької армії втікали берегами Ворскли до її гирла. Поранений Карло і хворий Мазепа їхали попереду в одному повозі; гетьман, підпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всі: на ладан дихав. Водив відсутнім поглядом по обличчях козаків, що йшли за повозом кінно й пішо, і, звісно, не помічав обідранця, що квапився навздогін, — розмахував руками, знаки подавав: отець Єпіфаній думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своєї душі, він прагнув одного — діткнутися до руки гетьмана і, коли отримає від нього відпущення невольного гріха, впасти під колеса повоза й загинути, більшої–бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.

Та до повоза, оточеного комонними, Єпіфаній проштовхнутися не зміг, тож на переправі в Переволочній, коли Карлові й Мазепі подали пором, а козаки пустилися вплав на конях і безкінно, Єпіфаній ухопився за хвоста якогось аргамака і так переплив на правий бік Дніпра, а потім манджав степом разом з козацтвом до Бугу.

Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл–паша в присутності кримського хана Девлет–Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.

Під цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертній постелі і чекав на отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою присутність у гетьманському стані.

Пилип Орлик і полковник Андрій Войнаровський не відходили від гетьмана, чекаючи, кому він передасть печать і клейноди, тож не покинули намету і тоді, коли увійшов Єпіфаній в облаченні з хрестом, — у кожну мить міг Мазепа віддати Богові душу.

Посміхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво–Могилянської академії, що колись у хвилини відпочинку й гетьманської задуми патетично й витворно читав напам’ять поезії Овідія.

— І ти тут… — промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і довго плакав, а підвівшись, промовив:

— Прости мені мій гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хай повернуться до мене смисли…

— Ти коли покинув Батурин? — спитав гетьман з підозрою.

— Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…

— Що останнє ти запам’ятав?

— Що маю вбити тебе.

— Хто тобі таке наказав?

— Ґемон і вовкулака полковник Ніс.

Мазепа звівся на лікті і прохрипів:

— І ти, оскверений змовою зі зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?

— Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! — застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.

У ту мить гетьман сконав.

…Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому від іґумена Ніколае хлібину, горнець вареного бобу і чверть олії.

— Чому сидиш у темряві? — спитав послушник. — Я ж приніс тобі свічок.

— Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, — відказав Єпіфаній, — то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність зайнятися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без ґноту ніколи не спалахне.

— Ґноти у свічках, що я тобі приніс, суть, чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?

— Немає вогню у мене, я втратив вогонь.

— Принесу тобі…

— Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути до свого серця Бога.

— Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?

— Бога в мене відбирали ціле життя… Я, хлопче, родом з Кам’янки, що біля Фастова. Батько мій був богомільний, навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять Псалтир і Часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю й середу, спав на холодній долівці… Потім закінчив Київську духовну семінарію і став постником у Києво–Печерській лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст йшли вечорами на чай, вони там їли поросята й карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою трапезою застав я одного разу самого іґумена Алілуя і скрикнув: «Таж піст, ваше преосвященство!» А він, підхмелений, відказав мені безсоромно: «Для прохвоста нема поста!» А в шафах, де одяг, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем у іґумена Алілуя, їздив з книгами по хуторах святої Лаври і зрів страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: «Діво Маріє, де твоя правда: люди з голоду мруть, а твій образ у золоті!..» Я втік із Лаври і пішов учитися до Києво–Могилянської академії. Учив мене філософії мудрий професор Тимотей Вергун, богословія — отець Антоній Простибог, а піїтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скільки Божого могло залишитися в моєму серці по тому, як іґумен Ніколае розповів мені, що у Софіївському соборі за десять днів по Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві й похвалу Антихристові?.. Я хочу повернути до свого серця Бога, якого витіснила орда страху, байдужості і зради…

Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і через якийсь час спитав знічев’я:

— Як же ти опинився в нашому монастирі і чому прийняв аскезу?