Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
— Але ж треба що-небудь описувати? — казав Волянд. — Якщо ви вичерпали цього прокуратора, ну то почніть зображати хоча б того Альоїзія.
Майстер усміхнувся.
— Цього Лапшонникова не надрукує, та, крім того, це й нецікаво.
— А з чого ж ви житимете? Бо ж доведеться злидарювати.
— Охоче, охоче, — відповів майстер, пригорнув до себе Маргариту, обійняв її за плечі й додав: — Вона схаменеться, піде від мене…
— Не думаю, — крізь зуби сказав Волянд і вів далі: — Отже, людина, що написала історію Понтія Пилата, йде до підвалу з наміром вмоститися там біля лямпи й злидарювати?
Маргарита відділилася від майстра й мовила дуже гаряче:
— Я зробила усе, що змогла, і я нашепотіла йому найбільш спокусливе. А він відмовився від цього.
— Те, що ви йому нашепотіли, я знаю, — заперечив Волянд, — та це не найбільш спокусливе. А вам скажу, — всміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман ще принесе вам сюрпризи.
— Це дуже сумно, — відповів майстер.
— Ні, ні, це не сумно, — сказав Волянд, — нічого страшного вже не буде. Ну от, Маргарито Миколаївно, усе зроблено. Чи маєте ви до мене яку претенсію?
— Що ви, о, що ви, мессіре!
— То візьміть же це від мене на згадку, — сказав Волянд і дістав з-під подушки невелику золоту підківку[330], всипану діямантами.
— Ні, ні, ні, з якої речі!
— Ви хочете зі мною посперечатися? — осміхнувшись, спитав Волянд.
Маргарита, оскільки в плащі в неї не було кишені, уклала підківку до серветки й затягла її вузлом. Тут щось її здивувало. Вона позирнула у вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:
— А от чого не збагну… Що ж оце все опівночі та опівночі, воно давно вже мав би бути ранок?
— Святкову ніч приємно трохи й забарити, — відповів Волянд. — Ну, зичу вам щастя.
Маргарита молитовно простягнула обидві руки до Волянда, та не посміла наблизитися до нього й тільки вигукнула:
— Прощавайте! Прощавайте!
— До побачення, — сказав Волянд.
І Маргарита в чорному плащі, майстер у шпитальному халаті вийшли в коридор ювеліршиної квартири, в якому палилася свічка й де їх дожидався почет Волянда. Коли пішли з коридору, Гелла несла валізку, в якій був роман і невелике майно Маргарити Миколаївни, а кіт помагав Геллі. Біля дверей квартири Коров’єв розкланявся й зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли минали підійстя третього поверху, щось м’яко стукнуло, та на це ніхто не звернув уваги. Біля самих вихідних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, і щойно вийшли у двір, до якого не заходив місяць, побачили чоловіка, що спав на ґанку, спав, певно, мертвацьким сном, чоловіка в чоботях та кепці, а також біля під’їзду велику чорну машину з погашеними фарами. У передній шибці неясно бовванів силует грака.
Вже збиралися сідати, як Маргарита у відчаї неголосно скрикнула:
— Боже, я загубила підківку!
— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — і почекайте на мене. Я зараз повернуся, тільки з’ясую, в чому тут річ. — І він пішов до під’їзду.
Йшлося ж ось про що: дещо перед виходом Маргарити й майстра з їхніми супровідниками з квартири № 48, розташованої під ювеліршиною, вийшла на сходи сухенька жіночка з бідоном та торбою в руках. Це була та сама Анничка, що в середу розлила, на горе Берліоза, соняшникову олію біля коловорота[331].
Ніхто не знав, та, певно, ніколи й не дізнається, чим жила в Москві ця жіночка та на які засоби вона існувала. Відомо про неї було лиш те, що бачити її можна було щодня то з бідоном, то з торбою, а то й з бідоном та торбою разом — або в нафтокрамниці, або на ринку, або під ворітьми дому, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де й мешкала ця Анничка. Крім того, і понад усе, було відомо, що хоч би де була чи з’являлася вона — відразу ж у цьому місці знімався скандал, і крім того, що прізвисько її було «Чума».
Чума-Анничка вставала чогось надзвичайно рано, а сьогодні щось підняло її ще й на світ не благословилося, на початку першої. Крутнувся ключ у дверях, ніс Аннички висунувся в них, а тоді висунулася вона й уся цілком, затріснула за собою двері і вже наладналася рушити десь, коли на верхньому підійсті грюкнули двері, хтось покотився додолу сходами і, налетівши на Анничку, відштовхнув її убік так, що вона вдарилася потилицею об стіну.
— Куди це чорт тебе несе в самих підштанках? — провищала Анничка, вхопившись за потилицю. Чоловік у самій білизні, з валізою в руках та в кепці, із заплющеними очима відповів Анничці диким заспалим голосом:
— Колонка! Купорос! Сама побілка чого коштувала. — І, заплакавши, гаркнув: — Геть!
Тут він кинувся, але не далі сходами униз, а назад, угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, і крізь це вікно горініж вилетів у двір. Анничка навіть за потилицю забула, охнула й сама кинулась до вікна. Вона лягла животом на підійстя й висунула голову у двір, сподіваючись побачити на асфальті, освітленому надвірним ліхтарем, на смерть розбиту людину з валізою. Та геть нічого на асфальті у дворі не було.
Залишалося гадати, що сонна й дивна особа вилетіла з дому, як птах, не полишивши по собі ані сліду. Анничка перехрестилася й подумала: «Так, оце справді квартирка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть! Оце тобі квартирка!»
Не встигла вона цього додумати, як двері угорі знову грюкнули, і другий хтось побіг зверху. Анничка притулилася до стіни й бачила, як якийсь досить поважний громадянин з борідкою, але з дещо поросячим, як здалося Анничці, обличчям, шурхнув повз неї і, так само як перший, покинув будинок крізь вікно, знову ж таки й гадки не маючи, щоб ото розбиватися на асфальті. Анничка забула вже про мету своєї виправи й залишилася на сходах, хрестячись, охаючи й сама з собою розмовляючи.
Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори коротку часину перегодом і достоту так само випурхнув у вікно.
На честь Аннички слід сказати, що вона була цікавою й надумала іще почекати, чи не буде яких нових чудес. Двері нагорі знову розчинили, і тепер зверху стала сходити ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди
