Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
— Так, — промовив по мовчанні Волянд, — його добре викінчили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цій людині чогось випити.
Маргарита умовляла майстра тремтливим голосом:
— Випий, випий. Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть.
Недужий узяв склянку й випив те, що було в ній, але рука його сіпнулася, і спорожніла склянка розбилася біля його ніг.
— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Маргариті. — Дивіться, він вже приходить до тями.
І правда, очі хворого стали вже не такими дикими та неспокійними.
— Але це ти, Марго? — запитав місячний гість.
— Авжеж це я, це я, — відповіла Маргарита.
— Іще! — наказав Волянд.
Після того, як майстер вихилив другу склянку, його очі стали живими й притомними.
— Ну, оце вже інша мова, — сказав Волянд примружуючись, — тепер поговоримо. Хто ви такий?
— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому обличчя.
— Звідки оце ви?
— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів прибулий.
Цих слів Маргарита не знесла й заплакала знову. Потім, утерши очі, вона вигукнула:
— Жахливі слова! Жахливі слова! Він майстер, мессіре, я вас попереджаю про це. Вилікуйте його, він вартий того.
— Ви знаєте, з ким ви тепер говорите, — спитав прибулого Волянд, — в кого ви є?
— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопець, Іван Бездомний. Він розповів мені про вас.
— Авжеж, авжеж, — озвався Волянд, — я мав приємність зустрітися з цим молодим чоловіком на Патріярших ставах. Він мене самого мало не звів з глузду, доводячи мені, що мене не існує! Та ви ж бо вірите, що це справді я?
— Доводиться вірити, — сказав прибулий, — та, звичайно, багато спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Вибачте мені, — схаменувшись, додав майстер.
— Ну що ж, як спокійніше, то й вважайте, — чемно відповів Волянд.
— Ні, ні, — злякано казала Маргарита й торсала майстра за плече. — Опам’ятайся! Перед тобою насправді він!
Кіт утрутився й тут.
— А я й правда скидаюся на галюцинацію. Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі. — Кіт поліз до місячного стовпа й хотів щось іще казати, та його попросили замовкнути, й він, відповівши: — Гаразд, гаразд, ладен мовчати. Буду мовчазною галюцинацією, — замовк.
— А скажіть, чому Маргарита називає вас майстром? — запитав Волянд.
Той посміхнувся й сказав:
— Даруйте їй цю слабкість. Вона занадто високої думки про той роман, що я написав.
— Про що роман?
— Роман про Понтія Пилата.
Тут знову заколисалися й заскакали язички свічок, забряжчав посуд на столі, Волянд розсміявся громовим сміхом, але нікого не настрахав і сміхом цим не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.
— Про що, про що? Про кого? — промовив Волянд, переставши сміятися. — Оце тепер? Це дивовижно! І ви не могли знайти іншої теми? Дайте-но подивитись, — Волянд простяг руку долонею догори.
— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — тому що я спалив його в грубі.
— Даруйте, не повірю, — відповів Волянд, — такого бути не може. Рукописи не горять[326]. — Він обернувся до Бегемота й сказав: — Ану ж, Бегемоте, дай-но сюди романа.
Кіт миттю зіскочив зі стільця, і всі побачили, що він сидів на грубому стосі рукописів. Верхній примірник кіт з уклоном подав Воляндові. Маргарита затремтіла й закричала, хвилюючись знову до сліз:
— Ось він, рукопис! Ось він!
Вона кинулася до Волянда і в запалі додала:
— Всесильний! Всесильний!
Волянд узяв до рук поданий йому примірник, повернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, утупився в майстра. Та той невідь-чого запав у тугу та неспокій, підвівся зі стільця, заламав руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, став бурмотіти:
— І вночі при місяці мені немає спокою… Навіщо стривожили мене? О боги, боги…
Маргарита вчепилася в шпитальний халат, притулилася до нього й сама стала бурмотіти в зажурі та в сльозах:
— Боже, чого ж тобі не помагають ліки?
— Нічого, нічого, нічого, — шепотів Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще стаканчика, і я з вами за компанію…
І стаканчик підмигнув, блиснув у місячному світлі, і підміг той стаканчик. Майстра всадовили на місце, і обличчя хворого набуло спокійного виразу.
— Ну, тепер усе ясно, — сказав Волянд і постукав довгим пальцем по рукописі.
— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку бути мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу[327] ясна мені наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелла.
— Я кажу, — прогугнявив той, — що тебе добре було б утопити.
— Будь милосердим, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що всякої ночі я з’являвся б до тебе в тих самих місячних шатах, що й бідний майстер, і кивав би тобі і манив би тебе за собою. Як воно б тобі малося, о Азазелло?
— А ну ж, Маргарито, — знову вступив до розмови Волянд, — кажіть-но все, що вам потрібно?
Очі Маргариті спалахнули, і вона благально звернулася до Волянда:
— Дозвольте мені з ним пошушукатися?
Волянд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха майстра, щось пошепотіла йому. Чути було, як той відповів їй:
— Ні, пізно. Нічого більше не хочу від життя. Крім того, щоб бачити тебе. Та тобі знову раджу — полиш мене. Ти загинеш зі мною.
— Ні, не полишу, — відповіла Маргарита й звернулася до Волянда: — Прошу знову повернути нас до підвалу в провулку на Арбаті, й щоб лямпа засвітилась, і щоб усе стало, як було.
Тут майстер засміявся і, оповивши давно розпущену кучеряву голову Маргарити, сказав:
— Ах, не слухайте бідну жінку, мессіре. У цьому підвалі давно вже живе інша людина, і взагалі не буває, щоб усе стало, як було. — Він притулився щокою до голови своєї подруги, обійняв Маргариту й став бурмотіти: — Бідолашна, бідолашна…
— Не буває, кажете? — сказав Волянд, — Це так. Та ми спробуємо. — І він сказав: — Азазелло!
Тієї ж миті зі стелі звалився на підлогу розгублений та близький до нестями громадянин в самій білизні, та чомусь із валізкою в руці та в кепці. Зі страху цей чоловік тремтів й присідав.
— Могарич? — спитав Азазелло зваленого з неба.
— Альоїзій Могарич, — відповів той, здригаючись.
— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього донос, що він зберігає нелеґальну літературу?[328]