Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Я п’ю ваше здоров’я, панове, — неголосно сказав Волянд і, піднісши чашу, торкнувся її губами.

Тоді сталася метаморфоза. Щезла залатана сорочка й стоптані пантофлі. Волянд опинився в якійсь чорній хламиді зі сталевою шпагою на боці. Він швидко наблизився до Маргарити, підніс їй чашу й владно сказав:

— Пий!

Маргариті запаморочилося в голові, її хитнуло, та чаша опинилася вже біля її вуст, і чиїсь голоси, а чиї — вона не розібрала, шепнули їй в обидва вуха:

— Не бійтеся, королево… Не бійтеся, королево, кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, вже ростуть виноградні ґрона.

Маргарита, не розтуляючи очей, ковтнула, і солодкий струм пробіг її жилами, у вухах знявся дзвін. Їй здалося, що кричать оглушливі півні, що десь грають марша. Натовпи гостей стали втрачати свою подобу. І фрачники, і жінки розпалися на прах. Тління на очах Маргарити оповило залю, над нею поточився запах склепу. Колони розпалися, згасли вогні, усе зморхло, і не стало жодних фонтанів, тюльпанів та камелій. А просто було, що було — скромна вітальня ювелірші, і з прочинених у неї дверей випадала смужка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Маргарита.

Розділ 24

Вивільнення майстра

У спальні Волянда все виявилося, як було перед бальом. Волянд у сорочці сидів на постелі, та Гелла вже не розтирала йому ногу, а на столі, там де раніше грали в шахи, накривала до вечері. Коров’єв і Азазелло, знявши фраки, сиділи край столу й поряд з ними, звичайно ж, був кіт, що не побажав розлучитися зі своєю краваткою, дарма що вона й перетворилася на справжню ганчірку. Маргарита, хитаючись, підійшла до столу й сперлась на нього. Тоді Волянд поманив її, як і тоді, до себе й вказав, щоб вона сіла поруч.

— Ну що, вас дуже замучили? — спитав Волянд.

— О ні, мессіре, — відповіла Маргарита, але ледь чутно.

— Ноблес обліж[322], — зазначив кіт і налив Маргариті якоїсь прозорої рідини до ляфітної склянки.

— Це горілка? — кволо запитала Маргарита. Кіт підскочив на стільці з образи.

— Згляньтеся, королево, — прохарчав він, — невже ж я дозволив би собі налити дамі горілки? Це щирий спирт!

Маргарита всміхнулася й зробила спробу відсунути від себе склянку.

— Сміло пийте, — сказав Волянд і Маргарита відразу узяла склянку в руки. — Гелло, сідай, — наказав Волянд і пояснив Маргариті: — Ніч повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісній компанії наближених та слуг. Отже, як ви себе почуваєте? Як пройшов цей втомливий баль?

— Потрясенно! — затріщав Коров’єв. — Усі зачаровані, закохані, розчавлені! Скільки такту, скільки вміння, чарівности та шарму!

Волянд мовчки підніс склянку й почаркувався з Маргаритою. Маргарита покірно випила, думаючи, що отут їй і буде капець од спирту. Та нічого прикрого не сталося. Живе тепло потекло їй по животі, щось м’яко вдарило в потилицю, повернулися сили, немовби вона прокинулась після тривалого освіжного сну, крім того, відчула вовчий голод. І на згадку про те, що вона не їла нічого з учорашнього вечора, він ще більше посилився. Вона стала жерцем ковтати ікру.

Бегемот укроїв скибу ананаса, посолив його, поперчив, з’їв, а потому так хвацько хильнув другу чарку спирту, що всі зааплодували.

Після другої чарки, випитої Маргаритою, свічки в канделябрах розпломенілися яскравіше, й у коминку додалося вогню. Жодного сп’яніння Маргарита не відчула. Кусаючи білими зубами м’ясо, Маргарита ласувала соком, що тік із нього, й водночас дивилася, як Бегемот намазує гірчицею устрицю.

— Ти ще винограду зверху поклади, — тихо сказала Гелла, пхнувши в бік кота.

— Просив би мене не вчити, — відповів Бегемот, — випадало сидіти за столом, не бійтеся, нераз випадало!

— Ах, як приємно вечеряти отак, при коминку, по-простому, — бряжчав Коров’єв, — у тісному колі…

— Ні, Фаґоте, — заперечував кіт, — баль має свою чарівність та розмах.

— Жодної чарівности в ньому немає й розмаху теж, а ці блазенські ведмеді, а також тигри в барі своїм риком мало не довели мене до міґрені, — сказав Волянд.

— Слухаюсь, мессіре, — сказав кіт, — якщо ви вважаєте, що немає розмаху, то й я негайно стану додержуватись такої ж думки.

— Ти диви! — відповів на це Волянд.

— Я пожартував, — сумирно сказав кіт, — а щодо тигрів, то я звелю їх засмажити.

— Тигрів не можна їсти, — сказала Гелла.

— Ви так гадаєте? Тоді прошу послухати, — озвався кіт і, мружачись з розкошів, розповів про те, як одного разу він поневірявся протягом дев’ятнадцяти днів у пустелі й єдине, чим він живився, було м’ясо забитого ним тигра. Усі зацікавлено вислухали цю захопливу розповідь, а коли Бегемот закінчив його, усі хором вигукнули:

— Брехня!

— Найцікавішим за усе в цій брехні є те, — сказав Волянд, — що вона — брехня від першого до останнього слова.

— Ах так? Брехня? — вигукнув кіт, і всі подумали, що він стане протестувати, але він лиш тихо сказав: — Історія розсудить нас.

— А скажіть, — звернулася Марго, пожвавлена після горілки, до Азазелла, — ви його застрелили, цього колишнього барона?

— Натурально, — відповів Азазелло, — як це було його не застрелити? Його доконче слід застрелити.

— Я так схвилювалася! — вигукнула Маргарита. — Це сталося так несподівано.

— Нічого в цьому немає несподіваного, — заперечив Азазелло, а Коров’єв заскиглив та занив:

— Як це не хвилюватися? Мені самому жижки затрусилися! Бух! Раз! Барон набік!

— Зі мною мало істерика не сталася, — додав кіт, облизуючи ложку з ікрою.

— От чого не можу збагнути, — казала Маргарита, й золоті іскри від кришталю скакали їй в очах, — невже знадвору не було чути музики та й взагалі гуркоту цього балю?

— Авжеж не було чути, королево, — пояснив Коров’єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це ретельніше треба робити.

— Ну так, ну так… Таж річ у тому, що той чоловік на сходах… От як ми проходили з Азазеллом… І другий біля під’їзду… Я думаю, що він стежив за вашою квартирою…

— Так, так! — кричав Коров’єв. — Так, дорога Маргарито Миколаївно! Ви підкріплюєте мої підозри. Так, він стежив за квартирою. Я й сам узяв був його за роззявкуватого приват-доцента[323] чи то закоханого, що марудиться на сходах. Ба ні, ні! Щось гнітило моє серце! Ах! Він стежив за квартирою! І другий в під’їзді теж! І той, що був у підворітті, так само!

— А от цікаво, як нас прийдуть арештувати? — спитала Маргарита.

— Неодмінно прийдуть, чарівна королево, неодмінно! — відповідав Коров’єв — Чує серце, що прийдуть. Не зараз, звичайно, але свого часу обов’язково прийдуть.