Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Ах, як я схвилювалася, коли цей барон впав, — казала Маргарита, яка, очевидно, досі переживала вбивство, яке вона бачила вперше на віку. — Ви, певно, добре стріляєте?

— Підхоже, — відповів Азазелло.

— А на скільки кроків? — поставила Маргарита не зовсім ясне запитання.

— У що, залежно від того, — резонно відповів Азазелло, — одна річ вцілити молотком у шибку критикові Латунському і зовсім інша річ — йому ж у серце.

— У серце! — вигукувала Маргарита, чомусь беручись за своє серце. — У серце! — повторила вона глухим голосом.

— Що це за критик Латунський? — спитав Волянд, примружуючись на Маргариту.

Азазелло, Коров’єв та Бегемот якось сором’язливо похнюпилися, а Маргарита відповіла, червоніючи:

— Є один такий критик. Я сьогодні увечері рознесла усю його квартиру.

— Оттак-пак! А навіщо ж?

— Він, мессіре, — пояснила Маргарита, — згубив одного майстра.

— Та самій-бо навіщо ж було труждатися? — спитав Волянд.

— Дозвольте мені, мессіре, — скрикнув радісно кіт, зіскакуючи.

— Та сиди ти, — буркнув Азазелло, підносячись, — я сам зараз з’їжджу…

— Ні! — вигукнула Маргарита. — Ні, благаю вас, мессіре, не треба цього.

— Воля ваша, воля ваша, — відповів Волянд, а Азазелло сів на своє місце.

— То на чому ж ми пак зупинилися, дорогоцінна королево Маргарито? — казав Коров’єв. — Ах так, серце. У серце він влучає, — Коров’єв простяг свого довгого пальця в напрямі Азазелла, — на вибір, у будь-яке передсердя або в будь-який шлуночок.

Маргарита не зразу збагнула, а збагнувши, вигукнула здивовано:

— То вони ж закриті!

— Дорога, — деренчав Коров’єв, — у тому ж то й штука, що закриті! У тім-бо й уся сіль! А у відкритий предмет може вцілити й аби-хто!

Коров’єв витяг з шухляди сімку вино, подав її Маргариті, попрохавши позначити нігтем одне з вічок. Маргарита позначила кутове верхнє праве. Гелла сховала карту під подушку, крикнувши:

— Готове!

Азазелло, який сидів, обернувшись від подушки, витяг з кишені фрачних штанів чорного автоматичного пістолета, поклав дуло його на плече і, не повертаючись до ліжка, стрелив, викликавши веселий переляк в Маргарити. З-під простреленої подушки витягли сімку. Помічене Маргаритою вічко було пробито.

— Не бажала б я стрітися з вами, коли в руках ваших револьвер, — кокетливо зиркаючи на Азазелла, сказала Маргарита. Вона мала пристрасть до усіх людей, що роблять будь-що першоклясно.

— Найдорожча королево, — пищав Коров’єв, — я нікому не раджу стрітися з ним, навіть як він не матиме жодного револьвера в руках! Даю слово колишнього реґента та заспівача, що ніхто не поздоровив би того, хто стрівся.

Кіт сидів похнюпившись під час досліду зі стріляниною і раптом заявив:

— Беруся перевершити рекорд із сімкою.

Азазелло у відповідь щось прогарчав. Та кіт був упертий і зажадав не одного, а двох револьверів. Азазелло дістав другого револьвера з другої задньої кишені штанів і разом із першим, презирливо кривлячи рота, простягнув їх хвалькові. Намітили два вічка на сімці. Кіт довго лаштувався, відвернувшись від подушки. Маргарита сиділа, заткнувши пальцями вуха, і дивилася на сову, що куняла на коминковій полиці. Кіт стрелив з обох револьверів, після чого зразу ж верескнула Гелла, вбита сова впала з коминка, і розбитий годинник став. Гелла, в якої права рука була закривавлена, з виттям вчепилася в шерсть котові, а він їй на відповіт у коси, й вони, звившись у клубок, покотилися підлогою. Один з келихів впав зі столу й розбився.

— Відтягніть від мене оскаженілу чортівку! — підвивав кіт, відбиваючись від Гелли, яка сиділа на ньому верхи. Задирак розтягли, Коров’єв хукнув на прострелений палець Гелли, і той загоївся.

— Я не можу стріляти, як говорять під руку! — кричав Бегемот і намагався приладнати на місце видертий йому зі спини здоровенний жмут шерсти.

— Б’юся об заклад, — сказав Волянд, усміхаючись Маргариті, — що він втяв цю штуку навмисне. Він стріляє порядно.

Гелла з котом примирилися, й на знак цього примирення вони поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, простреленого Азазеллом, не було зачеплено.

— Цього не може бути, — торочив кіт, дивлячись крізь карту на світло канделябра.

Весела вечеря тривала. Свічки опливали в канделябрах, кімнатою хвилями ширилося сухе, духмяне тепло від коминка. Наїдену Маргариту обійняло почуття блаженства. Вона дивилася, як сиві кільця від сигари Азазелла пливли до коминка та як кіт ловить їх на кінець шпаги. Їй ніде не хтілося йти, хоча й було, на її розрахунки, вже пізно. Судячи з усього, час добігав шостої рано. Скориставши з павзи, Маргарита звернулася до Волянда й боязко сказала:

— Мені, мабуть, чи не пора?.. Пізно…

— Де це ви так поспішаєте? — спитав Волянд ввічливо, але сухувато. Інші промовчали, удаючи, ніби захоплені сигарними димними кільцями.

— Так, пора, — зовсім знітившись від цього, повторила Маргарита й обернулась, ніби шукаючи накидки чи плаща, її голизна раптово стала ніяковити її. Вона підвелася з-за столу. Волянд мовчки зняв з ліжка свого витертого й засаленого шляфрока, а Коров’єв накинув його Маргариті на плечі.

— Дякую вам, мессіре, — ледь чутно сказала Маргарита й питально поглянула на Волянда. Той у відповідь усміхнувся їй чемно й байдужно. Чорна туга якось нараз підкотила під серце Маргариті. Вона почула себе ошуканою. Жодної нагороди за усі її послуги на балю ніхто, здається, не збирався їй пропонувати, як ніхто її й не утримував. А тим часом їй притьмом ясно було, що йти їй звідси більше ніде. Швидкоплинна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попрохати, либонь, самій, як спокусливо радив Азазелло в Олександрівському саду? «Ні, нізащо», — сказала вона собі.

— На все добре, мессіре, — вимовила вона уголос, а сама подумала: «Тільки б вибратися звідси, а там я вже добіжу до річки та втоплюсь».

— Сядьте-но, — раптом владно сказав Волянд.

Маргарита перемінилася на лиці й сіла.

— Може, хочете що сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — з гідністю відказала Маргарита, — окрім того, що якщо я усе ще потрібна вам, то ладна охоче виконати усе, що вам буде завгодно. Я нітрохи не втомилася й дуже веселилася на балю. Тож якби він тривав і далі, я радо надала б моє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі шибеників та душогубів, — Маргарита дивилася на Волянда, немов крізь завісу, очі її сповнювались сльозами.

— Запевне так! Маєте цілковиту рацію! — лунко і страшно прокричав Волянд. — Так воно й треба!

— Так воно й треба! — ніби луна, повторив почет Волянда.

— Ми вас випробовували, — вів далі Волянд, — ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, найпаче в тих, хто дужчий від вас. Самі запропонують і самі все дадуть. Сідайте, гордовита жінко. —