Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Прибулий не відмовився від другої чаші вина, з видною насолодою проковтнув кілька устриць, скуштував варених овочів, з’їв кусень м’яса.
Наситившись, він похвалив вино:
— Прегарна лоза, прокураторе, та це — не «Фалерно»?
— «Цекуба», тридцятирічне[337], — люб’язно озвався прокуратор.
Гість приклав руку до серця, відмовився ще щось з’їсти, ознаймив, що ситий. Тоді Пилат налив свою чашу, гість вчинив те саме. Обидва за обідом сипнули потроху вина зі своїх чаш до тарелі з м’ясом, і прокуратор проголосив гучно, підносячи чашу:
— За нас, за тебе, кесарю, батьку римлян, найдорожчого та найкращого з людей![338]
По цих словах допили вино, й африканці прибрали зі столу наїдки, залишивши на ньому фрукти та глеки. Знову ж таки жестом прокуратор видалив служників і залишився зі своїм гостем на самоті під колонадою.
— Отже, — промовив негучно Пилат, — що можете ви сказати мені про настрої в цьому місті?
Він мимоволі звернув свій погляд туди, де за терасами саду, внизу, догоряли й колонади, і пласкі покрівлі, позолочувані останніми променями.
— Я гадаю, прокураторе, — відповів гість, — що настрої в Єршалаїмі тепер задовільні.
— Отже, можна поручитися, що заворушення більше не загрожують?
— Поручитися можна, — лагідно позираючи на прокуратора, відповів гість, — лише за одне на світі — за міць великого кесаря.
— Хай пошлють йому боги довге життя, — зразу ж підхопив Пилат, — та всесвітнього миру. — Він помовчав і вів далі: — То ви гадаєте, що війська тепер можна вивести?
— Гадаю, когорта Блискавичного може піти, — відповів гість і додав: — Добре було б, якби на прощання вона продефілювала містом.
— Дуже гарна думка, — схвалив прокуратор, — післязавтра я її відпущу й сам поїду, і — клянуся вам учтою дванадцяти богів, ларами клянуся[339], — я віддав би чимало, щоб зробити це сьогодні.
— Прокуратор не любить Єршалаїм? — добродушно спитав гість.
— Згляньтеся, — усміхаючись, вигукнув прокуратор, — немає більш безнадійного місця на землі. Я не кажу вже за природу! Я буваю недужим щоразу, як мені доводиться сюди приїжджати. Та це було б іще пів лиха. Але ці свята — маги, чарівники, чаклуни, ці зграї прочан… Фанатики, фанатики! Чого був варт хоч би той месія, якого вони раптом стали очікувати цього року![340] Щохвилини тільки й ждеш, що доведеться стати свідком прикрого кровопролиття. Увесь час тасувати війська, читати доноси й наклепи, з яких, до того ж, половина написана на тебе самого! Погодьтеся, що це нудно. О, коли б не імператорська служба!..
— Так, свята тут тяжкі, — погодився гість.
— Усією душею жадаю, щоб вони мерщій скінчилися, — енергійно додав Пилат. — Я дістану спроможність нарешті повернутися до Кесарії. Чи вірите, ця примарна споруда Ирода, — прокуратор махнув рукою уздовж колонади, так що стало знати, що він каже про палац, — достоту зводить мене з розуму. Я не можу ночувати в ньому. Світ не знав більш химерної архітектури[341]. Та повернімося до справ. Перш за все, цей клятий Вар-равван вас не турбує?
Тут гість і послав свій особливий погляд у щоку прокураторові. Та той знудженими очима дивився в далечінь, гидливо наморщившись та споглядаючи частину міста, що лежала біля його ніг, яка згасала в надвечір’ї. Згас і погляд гостя, й повіки його опустилися.
— Слід гадати, що Вар став тепер безпечним, як ягня, — мовив гість, і зморщинки з’явилися на круглому обличчі. — Йому ніяк бунтувати тепер.
— Занадто славетний? — спитав Пилат, усміхнувшись.
— Прокуратор, як завжди, досконало розуміє питання!
— Але, у всякому разі, — заклопотано зазначив прокуратор, і тонкий, довгий палець із чорним каменем персня піднісся угору, — треба буде…
— О, прокуратор може бути певним того, що доки я в Юдеї, Вар не зробить ані кроку без того, щоб за ним не йшли назирці.
— Тепер я спокійний, як, зрештою, і завжди спокійний, коли ви тут.
— Прокуратор занадто добрий!
— А тепер прошу повідомити мене про страту, — сказав прокуратор.
— Що саме цікавить прокуратора?
— Чи не було з боку натовпу спроб вияву бунтарства? Оце, певна річ, найголовніше.
— Ані жодних, — відповів гість.
— Дуже добре. Ви самі встановили, що смерть настала?
— Прокуратор може бути певним цього.
— А скажіть… напій їм давали перед повішенням на стовпи?
— Так. Але він, — тут гість склепив очі, — відмовився його випити[342].
— Хто саме?
— Пробачте, ігемоне! — вигукнув гість. — Я не назвав? Га-Ноцри.
— Причинний! — сказав Пилат, чомусь ґримасуючи. Під лівим оком йому засіпалася жилка. — Вмирати через опіки сонця. Навіщо ж відмовлятися від того, що пропонується законом? У яких виразах він відмовився?
— Він сказав, — знову заплющуючи очі, відповів гість, — що дякує й не винує за те, що йому відібрали життя.
— Кого? — глухо запитав Пилат.
— Цього він, ігемоне, не сказав.
— Чи не намагався він проповідувати що-небудь в присутності вояків?
— Ні, ігемоне, він не був багатомовним цього разу. Єдине, що він сказав, це те, що з-поміж людських вад однією з найголовніших він вважає боягузтво.
— До чого це було сказано?
— Цього незмога було зрозуміти. Він взагалі поводився дивно, як, втім, і завжди.
— У чому дивина?
— Він увесь час прагнув зазирнути у вічі то одному, то іншому з оточення, і увесь час усміхався якоюсь розгубленою усмішкою.
— Більш нічого? — спитав охриплий голос.
— Більш нічого.
Прокуратор стукнув чашею, наливаючи собі вина. Вихиливши її до самого дна, він промовив:
— Справа полягає от у чому: хоча ми й не можемо виявити — тепер, принаймні, — будь-яких його прихильників чи послідовників, проте поручитися, що їх зовсім немає, не можна.
Гість уважно слухав, схиливши голову.
— Отож, на уникнення будь-яких сюрпризів, — вів далі прокуратор, — я прошу вас негайно й без усякого шуму прибрати з лиця землі тіла усіх трьох страчених і поховати їх тайкома та в тиші, так щоб про них не було більше ні слуху ні духу[343].
— Слухаю, ігемоне, — сказав гість і підвівся, кажучи: — Зважаючи на складність та відповідальність справи дозвольте мені їхати негайно.
— Ні, присядьте іще, — сказав Пилат,
