Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Як високо піднявся наш Франц Біберкопф! Як добре йому ведеться, як усе змінилося! Він же був на волосину від смерти, а як піднявся! Який він тепер задоволений, нічого йому не бракує, вдосталь і їжі, і питва, і вбрання. А ще в нього є дівчина, з якою він щасливий, грошей він має більше, ніж може витратити, усі свої борги перед Гербертом він уже виплатив, Герберт, Еміль, Єва — то його друзі, які йому тільки добра бажають. Цілими днями він просиджує в Герберта та Єви — чекає на Міцу, часом їде на озеро Мюґельзее, де він з двома приятелями займається веслуванням: з дня у день його ліва рука стає сильнішою та спритнішою. Часом він навідується на Мюнцштрасе, в ломбард, подивитися, що там і як.
Ти ж заприсягся, Франце Біберкопф, що хочеш залишитися «порядним». Ти вів непутящий спосіб життя, потрапив під колеса, а ще раніше порішив Іду й відсидів за це, то було жахливо. А зараз? Знову на тому ж місці, Іда зветься Міцою, однієї руки нема, дивися, щоб ти знову не запив, а то все повернеться на круги своя, але цього разу все буде значно гірше, а потім настане кінець!
— Дурниці! Хіба я винний? У сутенери я не напрошувався. Кажу ж, дурниці. Я зробив, що було в моїх силах, зробив, що є в людських силах, мені ось руку машиною відчавило, попробуй проживи після такого. Просто все інше мені вже остогиділо. Хіба ж я не торгував, хіба не бігав з ранку до вечора? Годі з мене. Ні, я вже не порядний, тепер я став сутенером. І мені від цього анітрохи не соромно. А ти сам що за один, з чого живеш, хіба не за рахунок інших? Хіба я з когось шкуру деру?
— Дивися, Франце, закінчиш у тюрмі, або тебе хтось ножем у живіт штрикне.
— Нехай лиш спробує. Спершу я його своїм ножем почастую.
Німецький Райх[160] — республіка, а хто не вірить, той одержить по шиї. На Кепенікштрасе, в будинку поряд з Міхаелькірхштрасе, проходять збори, зала довга і вузька, на стільцях рядами сидять робітники, молодики нерідко в зелених сорочках з широкими, відкладними комірами, поміж рядів походжають дівчата й жінки, продавці брошур. На сцені за столом президії підвівся якийсь товстун з великою лисиною, що сидів між двома іншими, і взявся щось там промовляти — обурювався, обіцяв, сміявся і дратувався.
«Врешті, ми тут не для того, щоб промови з вікон виголошувати. Хай у райхстазі з промовами виступають. Якось одного з наших товаришів спитали, чи не хоче він до райхстаґу. До райхстаґу, туди, де згори золочений купол, а всередині м'які клубні крісла. А той сказав: знаєш що, товаришу, якщо я справді так зроблю й піду до райхстаґу, то там просто на одного неробу більше буде. Говорити на вітер — для цього в нас немає часу, а то так можна все на світі проговорити. От комуністи, ті, що без списків, кажуть: ми будемо проводити викривальну політику. Що з того виходить, ми вже бачили; комуністи самі стали корумпованими, тож не варто нам розводитися про викривальну політику. Все це ошуканство, а те, що вони збираються викривати, в Німеччині кожен сліпий бачить, для цього не треба до райхстаґу, а той, хто цього не бачить, тому вже ніхто не допоможе, з райхстаґом чи без. Оте безглузде збіговисько тільки на те й годиться, щоб народ задурювати, вже всі партії це зрозуміли, окрім так званих представників робочого люду.
А наші славні соціалісти! О, серед них уже є й релігійні соціалісти, тепер розставлено всі крапки над «і»: вони мають стати релігійними, їх слід до попів відправити. Адже байдуже, хто ними верховодить, до кого вони бігають, — священник чи якийсь бонза, то все одно; головне — їх слухатися [вигук з місця: «І вірити їм!»] Ну, це само собою. Соціалісти нічого не хочуть, нічого не знають, нічого не вміють. У райхстазі вони завжди мають найбільше голосів, але що з тими голосами робити, вони не знають, ба ні, таки знають: сидіти в клубних кріслах, курити сигари й чекати на пост міністра. І для цього робітники віддали їм свої голоси, для цього платили свої копійки в партійну касу, ну що ж, іще п'ятдесят чи сто чоловік розжиріють за їхній рахунок. Не соціалісти завойовують політичну владу в державі, а політична влада завойовує соціалістів. Вік живи — вік учись, хай би якою дурною була корова, проте її завжди можна чогось навчити. Але таких телят, як наші робітники, ще світ не бачив. Знову й знов німецькі робітники беруть до рук бюлетень для голосування, йдуть на виборчу дільницю, кидають його у скриньку і при цьому думають, що справу зроблено. Вони кажуть: ми хочемо, щоб у райхстазі почули наш голос; ну, тоді їм краще зразу хор створити.
Товариші! Ми не братимемо виборчого бюлетеня, ми не будемо голосувати. Такої погожої недільної днини було б корисніше поїхати за місто. Чому? Тому що виборець не переступатиме через законність. А що таке законність? Законність — це груба сила, брутальне насильство пануючих класів. Ці соціалістичні попи хочуть заманити нас на свій бік, щоб ми робили веселу міну в поганій грі, вони хочуть приховати, хочуть збити нас з пантелику, щоб ми не зрозуміли, чим насправді є законність і що таке насправді держава. Для нас у цій державі всі двері зачинені, й жодної шпаринки. Для держави ми в кращому разі — державні осли, тяглова худоба. Й саме на це націлилися соціалістичні попи, вони хочуть заманити нас і перетворити на «державних ослів». Більшість робітництва їм уже давно вдалося обробити. У Німеччині нас виховують у дусі законности. Але, товариші, послухайте, неможливо поєднати вогонь і воду, про це робітник мусить
