Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Поволі, дуже поволі у Францовій голові стало прояснюватись. Ось воно що, ось у чому річ! Єва помітила, що він почав розуміти. «Звичайно. А що ж іще? Вона також хоче заробляти. Хіба вона не права? Я ж також гроші заробляю. Може, її не влаштовує жити за твій рахунок, все ж таки тобі важко з однією рукою». — «Гм-гм!» — «Вона так і сказала. І бровою не повела. Знаєш, вона гарна дівчинка, і тебе не підведе. Вона каже, що ти маєш берегти себе після всього, що ти цього року пережив. Та й раніше тобі не надто солодко велося, Теґель, і таке інше, та ти й сам знаєш. Їй соромно сидіти без діла, коли ти так гаруєш. Вона хоче тобі допомогти. Просто боїться сказати про це». — «Еге ж!» — кивнув Франц, понуривши голову. «Ти й не повіриш, — Єва підійшла й гладить його по спині, — як вона за тебе тримається. Мене ж ти більше не хочеш, Франце? Чи таки хочеш?»
Він обхопив її за стан, вона обережно сіла до нього на коліна, він може притримувати її лише однією рукою, прихилився головою до її грудей і тихо так каже: «Хороша ти жінка, Єво, залишайся з Гербертом, ти йому потрібна, а він добрий хлопець». До Іди вона була його подругою, але не варто про те згадувати, починати все спочатку; Єва його зрозуміла. «А тепер іди до Міци, Францекене. Вона досі сидить у Ашинґера або чекає на тебе біля входу. Вона сама не піде додому, якщо ти її більше не хочеш».
Зовсім тихо, зовсім ніжно попрощався Франц із Євою. На Алексі він бачить: поряд з Ашинґером, перед вітриною фотографа стоїть маленька Міца. Франц перейшов на другий бік, став біля будівельного паркана й довго дивився їй у спину. Вона йде до рогу, Франц стежить за нею поглядом. Тепер треба вирішити, тепер перед ним життєвий поворот. Сам незчувся, як рушив уперед. Він дивиться на неї, вона стоїть до нього у профіль. Яка ж вона зграбненька! На ній коричневі гаферльські черевики[158]. Дивись, зараз до неї точно хтось заговорить. Маленький кирпатий носик. Шукає. А я прийшов з іншого боку, від Тіца, вона мене не помітила. Її загородила машина з хлібом від Ашинґера. Франц іде попри будівельний паркан аж до рогу, там навалені купи піску; будівельники замішують цемент. Тепер Міца могла б його побачити, але вона не дивиться в той бік. Якийсь старший пан усе до неї приглядається, вона не помічає його, а йде собі далі до «Лезера і Вольфа». Франц переходить дорогу. Тримається кроків за десять від неї. Сонячний липневий день, квіткарка пропонує йому букет, він дає їй 20 пфеніґів і тримає квіти в руці, але ще не підходить. Поки що не підходить. А квіти так гарно пахнуть, вона йому сьогодні також квіти в кімнаті поставила, а ще канарка, пляшки…
Аж тут вона обертається. Зразу побачила його: він таки прийшов, та ще й з квітами! Кинулася до нього, обличчя розпашілося, але тільки на одну мить спалахнула, коли побачила його з квітами в лівій руці. Потім вона блідне, обличчя береться червоними плямами.
У Франца калатає серце. Вона бере його попід руку, вони йдуть тротуаром до Ландсберґерштрасе, мовчки переходять на другий бік. Вона крадькома поглядає на букетик польових квітів, який він тримає в руці, та Франц крокує вперед. Попри них прогуркотів автобус № 19, двоповерховий, вщерть забитий людьми, на будівельному паркані праворуч висить старий плакат: «Загальнонімецька партія ремісників і торговців», через вулицю не перейти, якраз рушив потік машин з боку поліцейського управління. На тому боці, біля тумби з рекламою «Персилу», Франц згадав про букет і хоче їй віддати. Франц подивився на свою руку, він усе думає й зітхає, ніяк не може вирішити, давати їй квіти чи не давати. Іда, до чого тут Іда, Теґель, я так кохаю цю дівчинку.
І ось на острівці для пішоходів біля тумби з рекламою «Персилу» він нарешті тицьнув їй у руки квіти. Вона вже давно кидала на нього благальні погляди, та він усе мовчав, а тепер вона схопила його ліву руку, підняла долоню й припала до неї розпашілим личком. Жар від її обличчя розтікається по його тілу. Аж раптом вона зупинилася, безсило опустила руку, її голівка почала хилитися на ліве плече. Франц злякано обхопив її за стан, а вона ледь чутно шепоче йому: «То нічого, Франце. Минеться». Вони переходять навскоси вулицю, постояли на розі, де зносять універмаг Гана, і рушили далі. Міца крокує вже зовсім бадьоро. «Ну як ти, Міцо?» А вона стискає його руку: «Оце щойно, я так боялася». Вона відвернулася, на очі накотилися сльози, але ось вона знову посміхається, він і помітити нічого не встиг, ті кілька годин були жахливими.
Ось вони вже нагорі, у себе в квартирці, Міца у своїй білій сукні сидить на ослінчику, вікно вони розчахнули навстіж, надворі страшенна спека, дуже парко, Франц сидить без піджака на канапі, сидить і не зводить з Міци очей. Який же він закоханий; я такий щасливий, що вона тут, які в тебе милі рученята, Міцо, я куплю тобі лайкові рукавички, а ще блузку, що не кажи, а це так гарно, що ти тут, я такий радий, що ти знову тут. Він припав головою до її колін. Потім тягне до себе, не може натішитися нею, надивитися на неї, все притискає її до себе, щоб відчувати її. Я знову став людиною, ні, я тебе не залишу, хай би що там сталося. Він шепоче: «Мила моя дівчинко, Міцекен, ти як знаєш, але я тебе не залишу».
Які ж вони щасливі! Обійнявшись, дивляться на канарку. Міца порпається у своїй сумочці, показує Францові того листа, що в обід принесли: «Хтось наґрамузляв якісь дурниці, а ти так розхвилювався». Вона зіжмакала листа й кинула на підлогу. «Дурненький, я тобі такого добра можу цілу паку показати».
Оборонна війна проти буржуазного суспільства
І в наступні дні Франц Біберкопф ходить такий тихомирний. Він більше не кидається з азартом на кожне сумнівне діло, набридла йому біганина від перекупника до перекупника або до покупця. Як щось і не вигорить, плював він на це. Франц має
