Дочка Медічі - Софі Періно

знаю, що це мудре рішення. Після сьогоднішнього вечора стало очевидним, що будь-яка вилазка з готелю де Гіз смертельно небезпечна. Однак я так сильно прагну бути з ним, що мені нестерпна думка про те, що цілих два тижні я не зможу бачити й торкатися його.

— Пам’ятайте: ми на війні,— рука, яка обвиває мій стан, стискається так міцно, що завдає мені болю.— Ми мусимо принести жертву.

Нарешті настала ніч королівського балу! Поки я плетусь за матір’ю разом з іншими фрейлінами, я намагаюсь стримати хвилювання або принаймні здаватися спокійною. Але це надзвичайно важко, враховуючи, що сьогодні мій коханий повертається до двору. Багато що залежить від того, як прийме його король. Коли ми дістаємось Зали каріатид, музики тихо грають на балконі. Карл сидить під своїм оксамитовим балдахіном, навколо зібралися дворяни, які насолоджуються його тимчасовою прихильністю; Анжу розташувався зі своєю свитою в іншому кутку.

Карл підводиться, реагуючи на появу матері. Підходячи до нього, ми уклоняємось. Усі погляди прикуті до королеви, доки щось не відволікає увагу. Скрізь чути шепіт: «Це Гіз!» Голови повертаються. Усі придворні, крім його величності, вдивляються у кінець зали. Мені вже не треба боятися, що я приверну увагу, тож я спокійно можу спостерігати.

Генріха одразу видно завдяки його статурі. Пишно вбраний, він наближається до короля твердим, неквапливим кроком. Карл разом із матір’ю прямує назустріч герцогу. Відсутність Гіза пояснювали різними причинами: деякі були звичайними вигадками, а деякі відповідали дійсності, але він не був при дворі достатньо довго, аби заінтригувати всіх. Нічого дивного, що придворні намагаються підібратися ближче до місця, де мають зустрітися мій брат і мій коханий. Коли вони майже підійшли впритул одне до одного, Генріх зупиняється, низько уклоняється й каже:

— Ваша величносте.

Рука Карла хапається за меч. Я роблю крок уперед, але Генрієтта утримує мою руку.

— Навіщо ви прийшли? — голос Карла лунає різко.

— Я прийшов служити моєму королю, як служив у минулому, виконуючи свій обов’язок за покликом серця,— Гіз уклоняється вдруге.

— А ви служили у минулому нам? Чи собі?

— Ваша величносте, запевняю вас, що я віддано служив вам, часто зі зброєю в руках, але я не думав ані про власну кар’єру, ані про власне життя.

Хтось промовляє за моєю спиною:

— Бідолашний Гіз, здається, він каже правду. Якби він турбувався про власне життя, не прийшов би сюди сьогодні.

Це Анжу. У моїй душі закипає ненависть. Якби я так пильно не спостерігала за тим, що відбувається між Карлом і Генріхом, я кинулася б на Анжу, немов дика тварина, дряпала і кусала б мого брата, доки мене не відірвали б від нього; байдуже, який скандал зчинила б така поведінка.

— Отже, ви служите нам для нашого задоволення, чи не так? — уїдливо запитує Карл.— Тоді ви неправильно розумієте, як задовольнити нас, якщо вважаєте, що сьогодні ми чекали на вас і раді бачити вас тут.

Генріх стоїть перед королем упевнено й гордовито. Але я кохаю його, тож помічаю легеньке посмикування м’язів уздовж його щелепи. Карл робить крок уперед, стискаючи руків’я меча.

— Ми відмовляємось від вашої служби, пане, й наказуємо вам триматися подалі від наших очей і нашого меча.

Мовчазний натовп починає гудіти, немов розтривожений вулик. Важко уявити відвертішу публічну образу і конкретніше попередження. На вилицях Генріха спалахує рум’янець. Він бездоганно уклоняється на прощання. Коли він випростовується, наші погляди на мить зустрічаються. У його очах бачу схвильованість. Потім він розвертається і протискається крізь юрбу до дверей.

— Якщо ви кохаєте його й довіряєте мені,— шепоче Генрієтта,— не йдіть за ним.

Вона відходить від мене в той час, як оточуючі придворні потроху приходять до тями. Дехто прямує до короля. Дехто повертається до сусідів. Дехто йде слідом за герцогом. Гудіння вже нагадує якусь жахливу какофонію. Я приголомшена всіма цими звуками й рухами. Може, це просто паніка? Шарлотта займає місце, яке звільнила Генрієтта, й оповиває рукою мій стан.

— Ходімо,— наказує мати.— Це ж бал. Ваша величносте,— вона торкається рукава Карла,— чому б вам не відкрити бал танцем із вашою сестрою?

Зі мною? Які ще танці! Я не впевнена, що втримаюсь на ногах, якщо Шарлотта мене відпустить!

— Розчаровані, Марго? — запитує Анжу, наближаючись до мене.— Пані,— звертається він до матері,— гадаю, наша сестра розраховувала на танець із іншим партнером.

Королева пронизує його поглядом, від якого здригнувся би будь-хто, крім її улюбленця.

— Марго,— Шарлотта відпускає мене, і я дивовижним чином не падаю і простягаю руку Карлу. Придворні розступаються. Музики грають перші акорди нової мелодії. Її величність шипить мені на вухо: — Усміхайтеся,— це останнє попередження перед тим, як вона відходить.

Жодних причин усміхатися немає, але я роблю це, помітивши насмішкуватий вираз на обличчі Анжу. Одна справа — почуватися розчавленою. Інша — дозволити моєму брату побачити, що я розчавлена. Коли ми з королем закінчуємо другу фігуру, усі приєднуються до танців. Карл спокійно питає:

— Це ви покликали його сюди сьогодні?

— Я? Я не хотіла, аби він приходив,— я кажу правду, і, здається, моя інтонація переконує Карла в щирості цих слів.

— Мені неприємно завдавати вам болю,— каже він. Я вірю йому. У цьому він зовсім не схожий на Анжу.— Я не можу допустити, аби Гіз нахабнішав. Як і казала мати, з цим покінчено, Марго. І не сумнівайтеся,— співчуття в його голосі миттєво зникає,— я радше побачу герцога мертвим, ніж дозволю йому стати частиною нашої родини.

— Я відмовилася від нього, Карле, присягаюсь!

— Ви маєте зробити більше. Довести це.