Дочка Медічі - Софі Періно

— Ви перемогли у стількох битвах. Гадаєте, ми маємо шанс перемогти у цій?

— Я мушу вірити. Інакше ми зазнаємо поразки вже на початку. А що стосується винагороди, яку я можу отримати,— попри тьмяне світло, я бачу, як він хитає головою,— її цінність значно вища за будь-яке місто, що я колись захоплював.

Мене охоплює нестримна радість, подібна до бажання, яке пронизувало моє тіло мить тому.

— Я нетерпляча людина, але знаю, як тримати місто в облозі, як треба грати в очікування. Король охолоне. У нього не той норов, аби підтримувати активну й запеклу боротьбу. Десь за два тижні має відбутися королівський бал. Доки це не станеться, я не виходитиму за межі мого готелю. Потім я скористаюсь тим, що виконую обов’язки головного розпорядника, й публічно присягнусь королю, що залишаюсь його вірним підданим і відповідальним воєначальником.

— А що робити мені?

— Найближчі два тижні ви будете найбільш покірливою сестрою і донькою у християнському світі. Принаймні зовні. Запевніть короля й вашу матір у своєму бажанні вийти заміж за португальця, щойно владнають усі формальності.

— Але цей шлюб, або навіть заручини з доном Себастьяном, покладе край нашим мріям!

— Саме тому треба уникнути цього, але без вашої участі. Коли перемовини ні до чого не приведуть, ваша репутація має бути бездоганною.

— Чому ви так упевнені?

— Філіп Іспанський вважає, що ваш брат надто поблажливий до єретиків.

Я знаю, що мій коханий такої ж думки. Його набожна натура не сприймає жодного вияву терпимості до протестантизму. Я вкотре думаю, як було б чудово, якби ми одружилися і Генріх став головним радником короля, здатним зробити Францію цілком католицькою державою.

— Адмірал Коліньї підступає зі своїми військами до Парижа,— веде далі Генріх.— Можливо, до іспанців дійде звістка, що Карл хоче миру.

— А це справді так?

— Хтозна! Його бажання визначаються бажаннями пані Катерини. Не має значення. Мій дядько хоче отримати вашу руку для Лотаринзького дому не менше, ніж цього хочу я. Він залюбки передасть потрібну інформацію в потрібні вуха,— він простягає руку.— Ходіть сюди. Поцілуйте мене без сліз.

Я вагаюсь. Не тому, що мені бракує бажання поцілувати його, а тому, що мені щойно нагадали: дуже сумнівно, що ми обмежимось лише поцілунками. Генріх відчуває мої коливання.

— Маргарито, даю вам слово честі, що я поважаю вас і маю надію одружитися з вами, а тому я не скористаюсь правами чоловіка, доки офіційно не візьму на себе шлюбні обов’язки.

Інших обіцянок не треба — я хочу опинитися на його колінах не менше, ніж він хоче бачити мене там.

— Не стримуйте себе занадто,— прошу я за мить до того, як наші губи поєднуються.

Забувши про всіх королів — Португалії, Іспанії та Франції, я цілком віддаюсь своїм почуттям. Доки не чую сигнал — низький свист.

Генріх теж чує його — підстрибнувши, він без жодних церемоній опускає мене на землю. Він хапається рукою за меч і обережно виймає його з піхов. Свист лунає вдруге.

— Хто тут? — голос Генріха більше скидається на ричання.

— Опустіть меча, дурню. Хто це, по-вашому, може бути? — Генрієтта прокрадається до гроту.— Ви настільки втратили голову, що забули, що це я привезла вас сюди?

Я шаріюсь у темряві, намагаючись уявити, де була Генрієтта, поки ми з Генріхом хтиво вовтузилися.

— Час іти,— без будь-яких пояснень каже вона.— Але спершу тримайте,— вона знімає свій плащ і віддає йому.— Вам доведеться зіграти роль моєї служниці, а я відвезу вас додому в моєму паланкіні.

— Упевнений, я можу поїхати на своєму.

— Не можете. Поки ви тут милувалися, мене знайшов Антраг. Здається, один зі шпигунів Анжу доніс йому, що ви покинули готель де Гіз, хоча, дякувати Богу й на наше щастя, він не зміг сказати, куди саме ви поїхали.

— Ні! — я стискаю лікоть Генріха.

— Антраг чув слова вашого брата: «Не має значення, куди він пішов,— він все одно повернеться додому, а я відправлю Ангулема чекати на нього». Отже, герцогу, ви зіграєте мою служницю.

Генріх бере плащ і зав’язує його. Я допомагаю йому закріпити каптур.

— Генріху, будьте обережні. Якщо з вами щось трапиться...

— Нічого не трапиться. Я почуватимусь приниженим і не більше,— розвернувшись до Генрієтти, він каже: — Я не розумію, чого ми досягнемо. Навіть якщо мене приймуть за вашу служницю, як я потраплю до мого дому з вашого паланкіну? Ви дуже відома особа, пані.

— Сподіваюсь на це.

— І добре відома як подруга герцогині де Валуа. Якщо Ангулем побачить, що ваш паланкін під’їжджає до мого готелю, а звідти виходить якась жінка, невже він не запідозрить, що ви влаштували мені побачення з Маргаритою?

— Не запідозрить, якщо цією жінкою виявиться моя сестра — принцеса де Порсіан, яку супроводжуватиме служниця. Ось ким ви прикинетеся: служниця, яка супроводжує господиню під час нічного візиту до чоловіка, не викличе особливої підозри. Дорогою ми заберемо Катрін. Я відправила їй записку, що ви бажаєте бачити її, і ми всі добряче розважимось.

Така новина аж ніяк не тішить мене, але хіба я можу заперечувати? Безпека Генріха — понад усе. Коли він нахиляється поцілувати мене, я питаю:

— Коли ми зустрінемось?

— На балу.

Мені перехоплює подих.

— Не раніше?

Я