Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц

Минуло небагато часу, і місто зароїлося велосипедами[250] різних розмірів і зразків. Обов’язковим був філософський погляд на світ. Хто визнавав ідею поступу, той робив висновки і сідав на велосипед. Першими стали, звісна річ, стажувальники адвокатів, цей аванґард нових ідей з підкрученими вусиками і в різнобарвних котелках, надія і цвіт нашої молоді. Розсікаючи галасливих роззяв, вони в’їжджали у натовп на величезних біциклах і трициклах, виблискуючи дротяними спицями. Сперши руки на широке кермо, вони з високого сидіння маневрували велетенським обручем колеса, що вкочувалося в пожвавлену голоту хвилястою і кривою лінією. Деяких із них охоплював апостольський шал. Підносячись, мов у стременах, на своїх блискучих педалях, вони з висоти промовляли до народу, заповідаючи нову і щасливу еру — вибавлення біциклом… Відтак їхали далі, супроводжувані оплесками та на всі боки розкланюючись.

А все ж у цих чудових і тріумфальних виїздах було щось таке, що жалюгідно компрометувало їхню ідею, якийсь болісний і прикрий скрегіт, від якого вони кривилися на самій вершині тріумфу і скочувались у пародію на себе самих. Вони, мабуть, і самі це відчували, коли, завислі, мов павуки, на філігранній машинерії й розкарячені на педалях, мов великі стрибучі жаби, виконували свої качині рухи поміж широко розставлених обручів. Тільки крок відокремлював їх від висміювання — й вони переступали його з розпачем, похилившись на кермо й подвоївши швидкість: гімнастично розбуялий клубок ґвалтовних рухів, що йшов перевертом. Нічого дивного. В силу недозволеного жарту людина входила тут у царину нечуваних полегшень, які здобувалися задешево, за безцінь, ледь не задарма, і ця диспропорція між зусиллям та ефектом, це очевидне ошукування природи, ця надмірна дієвість геніального трюку — все вирівнювалось автопародією. Вони їхали, супроводжувані стихійними вибухами сміху, ці оплакані переможці, мученики власної геніальності — настільки великою була комічна сила цих чудес техніки.

Коли мій брат уперше приніс зі школи електромагніт, і всі ми з внутрішнім трепетом торкнулися таємних вібрацій життя, замкнутих в електричному колі, батько лише зверхньо посміхався. В голові його дозрівала далекосяжна думка, а ланцюг підозр, які виникли вже давно, зійшовся докупи й замкнувся. Чому батько так посміхався, чому його очі сльозились і ледь не вискакували з орбіт у смішній кривляцькій святобливості? Хтось міг би відповісти? Невже по той бік приголомшливих одкровень таємної сили він передчував незграбний трюк, примітивну інтригу, прозору махінацію? Від цього моменту починається батькове повернення до лабораторних дослідів.

Лабораторія батька була проста: кілька шматків дроту, намотаного на котушки, пара слоїків із кислотою, цинк, олово й вугілля — от і вся робітня цього предивного езотерика[251]. «Матерія, — казав батько, засоромлено опускаючи очі та приглушено пирхаючи, — матерія, любі панове…». Він не договорював речення, дозволяючи тільки здогадуватися, що діло йде до брутального анекдоту і що всіх нас, які отут сиділи, ґрунтовно обведено круг пальця. З опущеними очима батько потиху кпив собі з отого віковічного фетиша. «Pantarei![252]» — вигукував батько і жестами рук означував вічне кружіння субстанції. Він давно вже прагнув мобілізувати потаємні сили, які вирували в ній, розрідити її закостенілість, прокладати їй шляхи до всепроникнення, до взаємного переливання та повсюдної циркуляції, що так властива її природі. «Principium individuationis[253] — дурня», — говорив він, тим самим демонструючи свою безмежну зневагу до цієї базової людської засади. Він кидав це мимохідь, пробігаючи уздовж дроту, приплющував очі й ніжно торкався різних місць електричного кола, вловлюючи ледь відчутну різницю потенціалів. Відтак робив на дроті надрізи, схилявся, наслухаючи, — і за мить уже був на десять кроків далі, щоби повторити цю дію в іншій точці. Здавалося, він мав десять рук і двадцять чуттів. Його розсіяна увага працювала водночас у сотні місць. Жоден пункт у просторі не був вільним від його підозр. Він схилявся, пробиваючи дріт у черговій точці кола, і раптово кинувшись назад, осоромлений промахом, застрибував, наче кіт на вибране місце. «Перепрошую, — казав він тоді, зненацька заговоривши до здивованого глядача, який спостерігав за його маніпуляціями, — перепрошую, мені йдеться саме про цей шматок простору, що його ви займаєте власного персоною, чи не схотіли б ви, пане, на хвильку звідси усунутися?». Після цього він виконував свої блискавично квапливі вимірювання, верткий і спритний, ніби канарок, що справно посіпується на кінчиках своїх цілеспрямованих нервів.

Занурені в розчин кислоти електроди, солоні і вкриті патиною від своєї болісної купелі, починали в темряві проводити струм. Пробудившись із застиглого омертвіння, вони монотонно гули й металічно наспівували, світячи зсередини атомів у ненастанному присмерку тих сумних і пізніх днів. Невидимі заряди набрякали на полюсах і зривалися з них, розлітаючись у звихрену темряву. Ледь відчутний свербіж оббігав сліпою мурашвою струму простір, споляризований у концентричні лінії сил, у круги та спіралі магнітного поля. Тут і там зі сну сигналізували апарати, запізнено і невчасно відповідаючи один одному безнадійними односкладами: крапка, тире — у перервах серед глухої летаргії. Батько стояв поміж усіма пронизливими струмами з болісною усмішкою, приголомшений їхнім затинанням, їхньою недоброю, раз і назавжди замкнутою та безвихідною долею, що монотонно, півскладами-каліками сигналізує про себе з глибин ув’язнення.

Унаслідок тих досліджень батько досяг дивовижних результатів. Наприклад, він довів, що електричний дзвінок, який діє на засаді так званого молотка Неефа[254], звичайнісінька містифікація. Не людина вдиралася тут у лабораторію природи, а навпаки — природа втягувала людину у свої махінації, через людські експерименти доходячи своїх власних цілей, спрямованих не знати на що. Під час обіду батько прикладав кінчик зануреної в суп ложки до нігтя свого великого пальця — й тут-таки в лампі починало деренчати дзвінком Неефа. Вся апаратура була зайвим приводом, загалом недоречним, а дзвінок Неефа був місцем збігу певних імпульсів субстанції, що шукали свої шляхи через людську кмітливість. Природа хотіла і діяла, людина ж була осцилювальною стрілкою, човником ткацького верстату, що ходить то в один бік, то в інший згідно з її волею. Людина як така була тільки складником, частиною Неефового молотка.

Хтось кинув слово «месмеризм»[255], і батько відразу ж підхопив його. Коло його теорії зімкнулося, знайшло свою останню ланку. Згідно з тією теорією, людина була всього лише перехідним станом, тимчасовим вузлом месмеричних струмів, які там і сям плутаються в лоні вічної матерії. Всі винаходи, з нагоди яких людина так тріумфувала, були пастками, що ними її заваблювала природа, механічними пастками невідомого. Батькові експерименти набирали дедалі більше магічно-факірських ознак і присмаку пародійного жонглерства. Я не говоритиму