Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц
Ці та інші речі я вимовляв у бік порожнього паркового півкола, яке немов відступало переді мною. Я виштовхував із себе тільки деякі слова цього монологу — чи тому, що не міг знайти відповідних слів, чи тому, що я насправді лиш означував ту промову, заміняючи жестами слова, яких мені бракло. Я показував горіхи, класичні плоди осені, споріднені з кімнатними меблями, поживні, смачні і тривкі. Я згадував і каштани, ці моделі плодів у твердих палітурках, різновид дитячої гри в більбоке[238], а також осінні яблука, що червоніють на підвіконнях доброю, домашньою, прозаїчною червінню.
Присмерк почав було вже закаджувати повітря, коли я повернувся до пансіонату. У подвір’ї вже стояли два великі екіпажі, приготовлені до нашого виїзду. Розпряжені коні пирскали зануреними в мішки з пашею головами. Усі двері були повідчинювані навстіж, полум’я свічок, поставлених на столі нашої кімнати, колихалося на протязі. Це стрімке западання мороку, ці люди, що втрачали у присмерку свої обличчя, квапливо виносячи валізи, гармидер у відчиненій, зґвалтованій кімнаті — усе створювало враження якоїсь прискореної, сумної й запізнілої паніки, якоїсь трагічної та сполоханої катастрофи. Нарешті ми повсідалися до глибоких екіпажів і рушили. На нас війнуло темним, глибоким і тужавим польовим повітрям. Візники довгими батогами виловлювали в тому п’янкому повітрі соковиті виляски і старанно вирівнювали ритм коней. Їхні потужні, трохи віддалені від нас клуби вихитувалися в темряві під пухнастими ударами хвостів. Так вони мчали самотнім нічним краєвидом без зірок і світил, один за одним — два конґломерати з коней, рипливих коробів і засапаних шкіряних міхів. Часом вони немов розвалювалися, розліталися подібно до крабів, що під час бігу діляться на частини. Тоді візники сильніше хапалися за віжки і, зібравши докупи розслаблене тупотіння, зводили його у правильні й дисципліновані кадри. Довгі тіні падали у глибини ночі від запалених ліхтарень, видовжувалися, відривалися і великими стрибками неслися в дикі пустища. Перехильцем вислизнувши на своїх довгих ногах, вони десь далеко, на краєчку лісу, починали насміхатися з візників образливими жестами. Візники ж лише широко хляскали батогами в їхній бік і не давали вивести себе з рівноваги. Місто вже спало, коли ми заїхали поміж будинки. Тут і там на безлюдних вулицях горіли ліхтарі, створені немовби з єдиною метою — освітити якийсь будинок з низькою надбудовою, якийсь балкон або вживити у пам’ять якийсь номер над зачиненою брамою. Заскочені зненацька о такій пізній годині, наглухо закриті крамнички, брами з вичовганими порогами, пошарпувані вітром ночі вивіски вказували на безнадійну покинутість, глибоке сирітство речей, полишених напризволяще і забутих людьми. Сестрин екіпаж повернув у бічну вулицю, ми ж поїхали до Ринку. Коні змінили ритм свого бігу, щойно ми в’їхали у глибоку тінь площі. Босий пекар на порозі відкритих сіней прошив нас темнооким поглядом, аптечне вікно, все ще на варті, винесло і втягнуло назад малиновий бальзам у великому слоїку. Бруківка згущувалася під кінськими ногами, з перемішаного тупоту виокремився подвійний видзвін підків, дедалі рідший та виразніший — і наш будинок з обдертим фасадом повільно насунув із темряви, зупинившись перед екіпажем. Служниця відкрила нам браму, в руці вона тримала гасову лампу з абажуром. На сходах виростали наші велетенські тіні, заламуючись аж на склепіннях сходової клітки. Тепер помешкання освітлювалося тільки однією свічкою, вогник якої хитався від повіву з вікна. Темні шпалери заростали пліснявою гризот і гіркоти багатьох хворих поколінь. Старі меблі, пробуджені зі сну, видобуті з довгої самотності, здавалося, з гірким знанням та терплячою мудрістю дивилися на нас, які повернулися. Вони немовби казали: «Ви не втечете від нас, ви завжди мусите повертатися в коло нашої магії, бо ми заздалегідь розподілили між собою всі ваші рухи і жести, ваші вставання й сідання, як і всі ваші майбутні ночі та дні. Ми чекаємо, ми знаємо…». Величезні глибокі ліжка чекали наших тіл, повнячися збитою прохолодною постіллю. Шлюзи ночі вже скрипіли під натиском темних масивів сну, густої лави, що закипала перед тим, як уламатися,