Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц

ті просторі, мов мапа, широко погалужені шляхами краї. Перед нами на далеких і звивистих дорогах пересувалися ледь видимі з такої відстані екіпажі, які нас тим часом випередили. Вони тяглися світлим гостинцем поміж черешневих насаджень прямо до на той час іще невеличкого курорту, притуленого коло вузької лісистої долини, сповненої джерельного плюскотіння, шуму потоків і шелесту листя.

У ті далекі дні ми з друзями вперше перейнялися неможливо-абсурдною ідеєю помандрувати ще далі, за курорт, у нічийну та Божу країну на спірному та нейтральному пограниччі, де кордони держав губилися, а роза вітрів схиблено крутилася під високим громаддям неба. Там ми хотіли окопатися, внезалежнитися від дорослих, вийти цілком поза їхню сферу, проголосити республіку юних. У ній ми збиралися узаконити нову й незалежну конституцію, визначити нову ієрархію мір та цінностей. Це мало бути життя під знаком поезії та пригоди, ненастанних осяянь та здивувань. Нам здавалося, що варто лише розсунути бар’єри та межі звичних норм, замінити старі підшипники, до яких було загнано перебіг людських справ, — і в наше життя увірветься стихія, великий паводок непередбачуваного, повінь романтичних пригод і сюжетів. Ми хотіли підставити наше життя під отой струмінь сюжетотворчої стихії, під натхненний приплив історій та подій — і дати понести себе, цілком безвільних, отим збуруненим хвилям, здавшись лише на них. Дух природи був загалом великим вигадником. З її серцевини нестримним струменем била енергія сюжетів та романів, історій та епопей. Уся навколишня атмосфера повнилася цілими юрмами сюжетних ліній. Варто було лише розставити сильця під наповненим фантомами небом і вбити палю, що заграла б на вітрі, — а вже надовкіл її вершечка тріпотіли шматочки роману.

Ми вирішили стати самодостатніми, створити нові засади життя, встановити нову еру, ще раз уконституювати світ — хоч і в менших масштабах, лише для нас, але згідно з нашими смаками і вподобаннями.

Це мала бути фортеця, блокгауз[243], укріплений пункт, що контролював би всю околицю, — трохи твердиня, трохи театр, трохи лабораторія візій. Уся природа мала бути запряжена в його орбіту. Як у Шекспіра, той театр переходив у природу, нічим не обмежений, врослий у дійсність — вбираючи імпульси і натхнення з усіх стихій, хвилюючись разом із великими припливами та відпливами природного кругообігу. Тут мав бути вузловий центр усіх процесів, які пронизують велике тіло природи, сюди мали входити і звідси виходити всі сюжети і фабули, які лише верзлися її великій імлистій душі. Ми хотіли, мов Дон Кіхот, запустити в наше життя русла всіх історій та романів, відкрити його кордони для всіх інтриг, перипетій та переплетень, які зав’язуються в тій великій атмосфері, де розігрується найфантастичніше.

Ми мріяли про те, щоб околиці загрожувала незрозуміла небезпека, пронизана таємничим жахом. Перед цією небезпекою та тривогою ми знаходили притулок і захист у нашій фортеці. Тож околицею шастали зграї вовків, розбійничі банди лазили в лісах. Ми проектували запобіжні фортифікації, готуючись до облоги і проникаючись солодким трепетом. Наші брами поглинали втеклих з-під розбійничого ножа. У нас вони віднаходили безпечний прихисток. До наших брам прибивались у галопі карети, переслідувані дикими почварами. Ми приймали в себе гідних і таємничих незнайомців. Ми губились у здогадах, силкуючись розкрити їхнє інкогніто. Увечері всі збирались у великій залі, де при мерехтливих свічках ми вислуховували чергові історії та зізнання. Часом інтрига, що пронизувала наскрізь ті оповіді, вибивалася поза їхні рамки і входила в нас — жива і спрагла жертви, вона втягувала нас у свій небезпечний вир. Несподівані відкриття, раптові просвітлення, неймовірні зіткнення входили в наше приватне життя. Ми втрачали ґрунт під ногами — загрожені перипетіями, що їх самі й накликали. Здаля долітало вовче завивання. Ми обговорювали романтичні сплетіння, самі вже напівутягнуті в їхні вири, в той час як за вікном шуміла незбагненна ніч, уся з несформульованих поривів, пекучих і неосягненних зізнань, бездонна, невичерпна, тисячі разів сама в собі заплутана.

Не без причини тепер повертаються ті далекі мрії. Спадає на думку, що жодна мрія, хоч яка абсурдна й недоречна, не марнується у Всесвіті. Кожна мрія містить у собі якесь прагнення дійсності, якусь поставлену перед дійсністю вимогу, тож вона, мрія, непомітно виростає у вірогідність, а відтак у постулат, у борговий вексель, що вимагає покриття. Ми давно вже зреклися наших мрій про фортецю, але от минули роки — і знайшовся хтось такий, хто підхопив їх, перейнявся ними всерйоз, хтось наївний і добрий душею прийняв їх дослівно, за чисту монету, і взяв їх у руки як просту і непроблематичну річ. Я бачив його, розмовляв із ним. У нього неймовірно блакитні очі, створені не для того, щоб ними дивитися, а щоби безмежно внебеснюватися мрією. Він розповів, що коли нічиїм дівичем прибув до околиці, про яку мова, до цієї безіменної країни, то йому відразу ж запахло поезією та пригодою й він побачив у повітрі навислі над околицею готові контури з фантомом тутешнього міфу. В атмосфері він віднайшов переформовані обриси тієї концепції, плани, зовнішні стіни і скрижалі. Він відчув поклик — внутрішній голос, ніби Ной, що отримав накази та інструкції.

У нього зійшов дух тієї концепції, що досі блукав атмосферою. Він проголошував республіку мрій, суверенну територію поезії. На стількох-то морґах землі, на плахті краєвиду, кинутій між лісів, він заявив про неподільне панування фантазії. Означив кордони, заклав підмурівок під фортецю, перетворив околицю в суцільний та величезний трояндовий сад. Кімнати для гостей, келії самотньої контемпляції, трапезні, почивальні, бібліотеки… самотні паркові павільйони, альтанки й оглядові тераси…

Той, хто, гнаний вовками чи розбійниками, усе-таки встигне до брам фортеці, буде врятований. Його заводять переможно, знімаючи з нього запилений одяг. Святковий, блаженний і щасливий, він увіходить у Єлисейські повіви[244], в рожеву насолоду повітря. Далеко позаду лишилися міста і справи, дні та їхня лихоманка. Він же ступив у нову, врочисту, сяйливу слушність, він струсив із себе, ніби шкаралупу, власне тіло, скинув прирослу до обличчя маску гримаси, змінився і визволився.

Блакитноокий — не архітектор, а швидше режисер. Він режисер краєвидів і космічних видовищ. Його куншт полягає в тому, що він підхоплює наміри природи, бо вміє прочитати її потаємні пориви. Бо природа сповнена потенційної архітектури, проектування і будівництва. Хіба не так чинили будівничі великих століть? Вони підслухували широкий пафос просторих площ, динамічну перспективу далини, мовчазну пантоміму симетричних алей. Хмари на розлогих небесах літніх вечорів ще задовго перед Версалем[245] формувалися в широко розбудовані ескоріали[246], в повітряні й мегаломанські резиденції, вправлялися в інсценізаціях,