Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

такі гуїгнгнми та єгу, і разом з тим моя вимова, що скидалася на кінське іржання, викликала в них сміх. Я ввесь тремтів з переляку та з огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Але матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди їду і таке інше. Я відказав, що народився в Англії і коли я їхав звідти п'ять років тому, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяє мені думати, що вони не ставитимуться вороже до простосердного єгу, який шукає відлюдного місця, де міг би прожити свій нещасний вік.

Коли вони почали говорити, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого такого протиприродного. Для мене це було так само дико, як собака або корова, які розмовляли б англійською, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі були здивовані моїм виглядом і незвичайною вимовою, хоч і добре розуміли мене. Вони поводилися зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевне, без грошей відвезе мене до Ліссабона, звідки мені легко буде дістатися додому, що двоє їх поїдуть на корабель сповістити капітана про те, що бачили, і дістати від нього розпорядження, а мене тим часом, якщо я не заприсягнусь урочисто — не тікати, затримають силоміць. Я визнав за краще погодитися на таку пропозицію, їх дуже цікавила моя історія, але моя розповідь мало задовольнила їх, і вони вирішили, що нещастя звело мене з глузду. За дві години баркас, відвізши на корабель барильця з прісною водою, повернувся назад із наказом капітана приставити мене до нього. Я впав навколішки і благав не позбавляти мене волі, але даремно: вони зв'язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і віднесли в каюту капітана.

Капітан звався Педро де Мендес. То була дуже чемна і благородна особа. Спитавши, чого дати мені попоїсти, він просив, щоб я розповів йому про себе, обіцяв доглядати мене, як себе самого, і наговорив стільки люб'язностей, скільки важко було сподіватися від єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і за малим не зомлівав від самого духу його і його матросів. Нарешті, я попросив дати мені попоїсти з моїх запасів у пірозі, але він звелів принести курча та прехорошого вина, а після того відвести в дуже чисту каюту і там укласти спати. Я ліг, не роздягаючись, а через півгодини, коли, на мою думку, екіпаж обідав, вийшов із каюти і хотів кинутись у море та спробувати дістатися берега, аби не жити серед єгу. На жаль, один з матросів затримав мене, повідомив капітана, і мене замкнули в каюті.

По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатися, що штовхнуло мене на такий відчайдушний вчинок, запевняв, що хоче єдиного: зробити для мене всі можливі послуги, і говорив так зворушливо, що нарешті я ласкаво згодився зважати на нього, як на тварину, що має певні розумові здібності… Коли я коротенько розповів йому про мою подорож, про змову проти мене моїх людей, про країну, на берег якої вони мене зсадили, і про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів, як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я й забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитися самі і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я спитав його, чи існує в їхній країні звичка казати те, чого нема, запевнив, що майже забув про брехню, і що, проживши в Гуїгнгнмії хоч тисячу років, не почув би й слова брехні від найостаннішого челядника. Сказавши далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, я, проте, на подяку за його люб'язність обіцяв поблажливо поставитися до порочності його натури, відповідати на всі заперечення, які він зволить робити, і тоді він легко виявить істину.

Капітан, людина розумна, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав краще ставитися до моєї правдивості і сказав, що, коли я дам йому слово не робити замахів на своє життя, він звелить звільнити мене, а в противному разі триматиме, як в'язня, до самого Ліссабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши разом із тим, що мені легше було б терпіти найбільше лихо, ніж повертатися жити серед єгу.

Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. На вдячність за капітанову ласку, я іноді розмовляв із ним, докладаючи всіх зусиль, аби не виявляти своєї огиди до людства; вона, проте, часто прохоплювалась у мене, але капітан удавав, що не помічає цього. Здебільшого ж я сидів у себе в каюті, уникаючи бачити будь-кого з екіпажу. Капітан часто умовляв мене скинути дикунське вбрання і пропонував позичити свій найкращий костюм, але сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив лише позичити мені дві чисті сорочки, що випрані після нього, не зможуть, здавалося мені, дуже забруднити мене. Я сам прав їх, міняючи щодня.

Ми прибули до Ліссабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан, щоб уберегти від глузування юрби, змусив мене вкритися його плащем. Він провів мене до свого дому і на моє настійливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами на двір. Я благав дона Педро нікому не казати про мої пригоди в гуїгнгнмів, бо найменший натяк на таку історію загрожував би мені не тільки силою відвідувачів, але й переслідуванням від інквізиції, ув'язненням, а можливо, і спаленням на вогнищі. Капітан переконав мене замовити костюм, але я ніяк не міг дозволити кравцеві взяти з мене мірку. Проте дон Педро був майже однакового зі мною зросту, і його костюм досить добре підходив і до мене. Він позичив мені ще й інші потрібні, зовсім нові речі, які я спочатку провітрював протягом двадцяти чотирьох годин.

Капітан був неодружений і мав у господі лише троє слуг, яким ніколи не дозволялося подавати страви на стіл. Уся поведінка дона Педро була така люб'язна, і він виявив стільки гарної людяної чутливості, що я нарешті звик до його товариства. Далі, під його впливом я визирнув на задвірок, потім вийшов до інших кімнат, але подивившись звідти на вулицю, аж відскочив назад з переляку. За тиждень він спокусив мене зійти вниз, до дверей. Острах мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида та презирство до них, здавалося, зростали. Зрештою, набравшися відваги, я пішов із ним