П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

21

Ми перебрались до тітки Жульєтт. Мати побула там тиждень, а потім поїхала – можливо, через почуття провини й страху, і точно вже – заради свого здоров’я. Після того ми бачили її лише кілька разів. Як ми зрозуміли, вона змінила ім’я, взявши дівоче прізвище, і повернулась до Бретані. Відомості про неї були дуже фрагментарні. Я чула, що вона непогано влаштувалася й заробляла незлі гроші в пекарні, де готувала фірмову випічку. Кулінарія завжди була її основною любов’ю. Ми жили у тітки Жульєтт і поїхали звідти одразу, як змогли – Ренетт вирішила пробуватись у кіно, їй же так довго цього кортіло; Кассі під вигаданим ім’ям утік до Парижа; а я взяла нудний, але зручний шлюб. До нас дійшла звістка, що ферма в Ле-Лавезі тільки частково постраждала від вогню, більшість господарських будівель уціліла, а повного руйнування зазнав лише фасад головного будинку. Ми могли б повернутися додому. Та поголос про масове вбивство в Ле-Лавезі вже пішов. Мати зізналась у злочині перед трьома десятками свідків; її слів «Його вбила я! Я була його шльондрою і ні про що не шкодую!» – так само, як і висловлених почуттів до односельців – було достатньо, щоб її засудити. Незабаром після звільнення в селі встановили бронзову меморіальну табличку, присвячену десятьом жертвам розстрілу, а пізніше, коли такі речі перетворюються на цікаві історії, що їх переповідають на дозвіллі, коли біль від утрати трохи стихає, стало зрозуміло, що ворожість до Мірабель Дартижан та її дітей насправді анітрохи не зменшилась. Я мала визнати правду: я ніколи не зможу повернутися до Ле-Лавеза. Жодного вороття. І протягом тривалого часу я навіть не розуміла, як сильно мені того хотілося.

22

Кава все ще кипить на плиті. Її аромат пробуджує в мені гірку ностальгію – запах паленого листя з домішкою диму. Я варю собі дуже солодку каву, як для постраждалого від шоку. Гадаю, тепер я розумію свою матір, бо відчуваю певну дикість і свободу від того, що наплювала на все.

Усі поїхали. Дівчинка з диктофоном і купою касет. Фотограф. Навіть Пісташ поїхала додому на моє прохання, та я досі відчуваю її руки навколо шиї та прощальний доторк губ до моєї щоки. Моя хороша донечка, яку я так довго ігнорувала заради бунтарки. Та люди змінюються. Принаймні тепер я можу з вами поговорити, моя дикунко Нуазетт, моя мила Пісташ. Тепер я можу обіймати вас без відчуття, ніби мене засмоктує в мул. Стара Мама нарешті померла, і її прокляття зруйноване. Ніякої біди не станеться, якщо я нарешті наважуся любити вас.

Нуазетт зателефонувала вчора ввечері. Голос у неї був напружений та обачливий, як і в мене; я уявила, як вона спирається, як і я, на кахляну поверхню барної стійки, а на її вузькому обличчі застигла підозра. У її словах мало тепла, вони долинають до мене крізь довгі згаяні роки, та коли вона починає говорити про свою дитину, я чую в її голосі щось інше. Щось схоже на м’якість. Мене це тішить.

Гадаю, у свій час я їй розповім; потроху буду її втаємничувати. Я можу собі дозволити бути терплячою; зрештою, я добре вмію це робити. У якомусь сенсі їй ця історія потрібна більше, ніж будь-кому, навіть більше, ніж Пісташ, – і вже точно більше, ніж суспільству, що, роззявивши рота, витріщається на старий скандал. Пісташ не тримає зла. Вона приймає людей такими, якими вони є, вона чесна й добра. Але Нуазетт ця історія потрібна, потрібна вона і її доньці Пеш – на той випадок, якщо привид Старої Мами колись знову підніме голову. У Нуазетт повно своїх демонів. Сподіваюся тільки, що я більше не один із них.

Тепер, коли всі поїхали, у будинку дивне відчуття пустоти й необжитості. Протяг ганяє по кахлях сухі листочки. Та я все ж не почуваюсь самотньою. Абсурдно думати, що в цій старій хаті можуть бути привиди. Я прожила тут так довго, і жодного разу ніяке тріпотіння не виказало їхньої присутності, але сьогодні я відчуваю… Тінь тіні, невловима присутність, прихована й смиренна, чекає…

Мій голос прозвучав різкіше, ніж мені хотілося. «Хто тут? Я питаю, хто тут?» Голос металом відбився від голих стін і покритої кахлями підлоги. Він вийшов на світло, і я мало не розреготалась і водночас ледь не розридалась від його присутності.

– Пахне смачною кавою, – сказав він звичним м’яким тоном.

– Господи, Полю, як тобі вдається так тихо ступати?

Він усміхнувся.

– Я думала… Я думала, ти…

– Ти забагато думаєш, – відповів він, наближаючись до плити. У тьмяному світлі лампи його обличчя набуло золотаво-жовтого кольору, а обвислі вуса надавали йому сумного вигляду, якому зовсім не відповідали бісики в очах. Я намагалась вирахувати, як багато йому вдалося підслухати. Засидівшись тут у присмерку, я геть забула, що він у будинку.

– І ще й багато говориш, – без дорікання сказав він, наливаючи собі кави. – Я вже думав, ти цілий тиждень розповідатимеш, так завзято ти почала.

І він подарував мені лукаву посмішку.

– Я хотіла, щоб вони зрозуміли, – сердито відказала я. – А Пісташ…

– Люди розуміють значно більше, ніж тобі здається, – він зробив крок упритул до мене й накрив долонею мою щоку. Він пахнув кавою і застарілим тютюном. – Чому ти так довго переховувалась? Що хорошого тобі це дало?

– Були… такі речі… про які я просто не могла розказати, – я зашпорталась у власних словах. – Ні тобі, ні комусь іншому. Те, від чого, як мені здавалося, повалиться цілий світ. Тобі не зрозуміти… Ти ніколи не робив нічого такого…

Він розсміявся щирим невимушеним сміхом.

– Ох, Фрамбуаз! Ти справді так вважаєш? Що в мене ніколи не було таємниць? – він взяв мою забруднену руку у свої. – Чи я надто тупий, щоб мати таємниці?

– Я не те мала на увазі… – почала я. Хоча саме це я й мала на увазі. Господи поможи, саме це.

– Ти думаєш, що можеш тягнути на спині весь світ, – сказав Поль. – Що ж, тоді послухай дещо.

Він знову збився на діалект, і на деяких словах почав заїкатися, як у дитинстві. Від цього він наче помолодшав.

– Ті анонімні листи – пам’ятаєш ті записки, Буаз? Ті, з помилками?