П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Один був – НАЦИСЬКА ХВОЙДА. Інший, з боку козятника, – ЗЗА ТЕБЕ ЗАГИБЛИ БРАТИ І СЕСТРИ.
Втім, мати ставилась до всього цього з байдужим презирством. Коли загнулася ферма Ур’я, вона стала купувати молоко в Кресі, а листи відправляти в Анже.
Напряму до неї ніхто не говорив, але коли одного недільного ранку Франсін Креспін, вертаючись із церкви, плюнула їй під ноги, мати відповіла їй точним і метким плювком просто в обличчя.
Що ж до нас, то нас ігнорували. Інколи з нами ще розмовляв Поль, хоч і намагався робити це, коли поблизу нікого не було. Дорослі ж нас не помічали, тільки час від часу божевільна Деніз Лелак пхала нам у кишені то яблуко, то шмат пирога, примовляючи скрипучим старечим голосом: «Беріть, беріть, заради бога, так шкода, що вас, дітки, вплутали у цю справу». Кістлявими пальцями вона стискала кошик для покупок, а її чорні спідниці волочились по жовтій дорожній пилюці.
Наступного дня всі говорили, що Мірабель Дартижан – німецька хвойда, тому її родину обійшла відплата. До вівторка знайшлись добродії, котрі наче пригадували, як наш батько одного разу співчував німцям. У середу ввечері зграя п’яних – «Погана репутація» так і стояла зачиненою, тож люди тужили та звіріли, упиваючись на самоті – прийшла до нашого дому, волала прокльони й кидала каміння у зачинені віконниці. Ми скупчились у спальні, вимкнули світло й тремтіли, прислухаючись до знайомих голосів, а мати пішла надвір, щоб це припинити. Тієї ночі вони пішли спокійно. Наступної ночі вони пішли вже з криком. А потім настала п’ятниця.
Усе сталося відразу після вечері. Весь день було сіро й сиро, небо наче вкрили старою ковдрою, тож люди були роздратовані від духоти. Ніч майже не принесла полегшення; вона розкинула по полях білясту димку, і наш будинок став схожий на острівець посеред імли, що просочувалась крізь двері та віконні рами. Ми мовчки й без апетиту поїли, хоч, пам’ятається мені, мати доклала зусиль, щоб приготувати наші улюблені страви. Свіжоспечений і посипаний маком хліб, свіже масло від Кресі, паштет, ковбаски, гаряча аж до шкварчання кров’янка у смальці, гречані млинці, темні та хрусткі, мов осіннє листя. Намагаючись нас розвеселити, мати налила нам сидру з падалиці, але сама не пила. Пам’ятаю, як під час обіду вона постійно якось із болем усміхалася, видаючи то смішок, то короткий гавкучий регіт, хоч ніхто з нас нічого смішного не казав.
– Я тут подумала, – неприродно дзвінко промовила вона. – Що нам треба змінити клімат.
Ми глянули на неї без жодної цікавості. Запах жиру й сидру задавлював усе навколо.
– І я подумала, що непогано було б поїхати до тітки Жульєтт у П’єрр-Бюфф’єр, – продовжила вона. – Вам там сподобається. Це в горах, у Лімузені. Там і кози, і бабаки, і…
– Кози і тут є, – монотонним голосом сказала я.
Мати видала ще один вимучений слабкий смішок.
– Так, варто було передбачити, що у вас будуть заперечення, – відповіла вона.
Я подивилась просто їй у вічі.
– Ти хочеш, щоб ми втекли, – промовила я.
Спочатку вона прикидалась, що не розуміє мене.
– Так, знаю, може здатися, що туди довго їхати, – так само вдавано бадьоро щебетала вона. – Зате тітка Жульєтт так нам зрадіє…
– Ти хочеш, щоб ми втекли звідси, бо люди подейкують, що ти – нацистська хвойда.
Мати почервоніла.
– Не варто прислухатися до пліток, – різко видихнула вона. – Це не доводить до добра.
– О, то це не так, еге ж? – сказала я, просто щоб її збентежити. Я знала, що це неправда, я й уявити її в цій ролі не могла. Я ж бачила хвойд раніше. Вони були рожеві й пухкі, гарненькі й м’якенькі, з великими очима й підмальованими губами, як в улюблених кіноактрис Ренетт. Хвойди сміялись та верещали, носили черевики на високих підборах і шкіряні сумочки. Мати ж була стара, негарна й похмура. Навіть усмішка не прикрашала її.
– Звісно ні, – вона уникала мого зустрічного погляду.
– Тоді чому ми втікаємо? – наполегливо спитала я.
У відповідь – тиша. У цій тиші ми й почули неприємний гул голосів надворі, дзвякіт металу й хвицання ніг, а потім у віконниці прилетів перший камінь. Так звучав Ле-Лавез у всій своїй дріб’язковій злості та мстивій люті. Люди перестали бути людьми: там не було Ґодінів чи Лекозів, Трюріанів, Дюпонів чи Рамонденів – то були солдати однієї армії. Обережно виглядаючи з вікна, ми побачили, як вони збираються біля нашої хвіртки, їх було двадцятеро, тридцятеро чи навіть більше, переважно чоловіки, хоч і жінки траплялись; у декого були ліхтарі та факели, як під час вечірньої ходи на честь врожаю, а інші принесли з собою повні кишені каміння. Поки ми роздивлялись, і світло з кухонного вікна проливалося надвір, хтось повернувся та пожбурив у вікно каменюку. Тріснула стара дерев’яна рама, і всередину бризнуло скло. Діло рук Ґійома Рамондена. У мерехтливому червоному сяйві факелів його обличчя майже не було видно, проте градус його ненависті я відчувала навіть крізь скло.
– Шльондра! – його голосу, розпаленого не лише від вина, було не впізнати. – Виходь, стерво, а то ми зайдемо всередину і витягнемо тебе звідти!
Його слова були підтримані ревінням, почувся тупіт, схвальні вигуки, і град каміння застукав по наших напівпрочинених віконницях.
Крізь шпарину в розбитому вікні мати вигукнула:
– Йди додому, Ґійоме, дурень ти такий, поки не вирубався, бо комусь доведеться тебе тягти!
У натовпі почувся сміх і глузування. Ґійом потряс милицею, на яку спирався.
– То ти смілива, німецьке стерво! – заволав він грубим п’яним голосом, але цілком розбірливо. – Хто здав їм Рафаеля? Хто розпатякав про «Ля Реп»? Це ж ти, Мірабель? Розповіла все СС, а вони вбили твого коханця?
Мати з вікна плюнула на них.
– Сміливець! – голос у неї був високим і пронизливим. – Як сміливо ти
