П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

Почувши це, Ґійом заревів від люті. Натовп за його спиною хрипко підхопив цей рик. По вікну вдарила нова порція каміння й грудочок землі.

– Ах ти суко!

Вони саме намагалися продертися крізь хвіртку, з легкістю видерши її з прогнилих петель. Пес гавкнув раз, потім ще раз, а тоді несподівано заскавчав і замовк.

– Не думай, що ми не знаємо! Не думай, що Рафаель нікому нічого не розповів!

Його переможний, сповнений ненависті голос перекрикував усі інші. У просякнутій червоними спалахами темряві за вікном мені було видно його очі, бо вогонь відбивався в них, наче в химерному уламкові скла.

– Ми знаємо, що ти крутила з ними справи! Знаємо, що Лейбніц був твоїм коханцем!

Мати вилила з вікна глек води на тих, хто стояв ближче.

– Хай це вас трохи охолодить! – шалено заверещала вона. – Гадаєте, це все, про що думають люди? Гадаєте, усі такі, як ви?

Та Ґійом уже продрався крізь хвіртку й несамовито загамселив у двері.

– Виходь, сучко! Ми знаємо, що ти там робиш!

Я побачила, як під його ударами тремтять замкнені на засув двері. Мати обернулась до нас із палаючим від люті обличчям.

– Збирайте речі! Візьміть з-під мийки скриньку з грошима! Візьміть наші документи!

– Та… але…

– Збирайтеся, кажу вам!

Ми порснули в різні боки.

Спочатку я подумала, що жахливий звук, від якого затряслися прогнилі мостини, свідчить, що вони таки вибили двері. Та коли ми повернулись до кухні, то побачили, що мати пересунула буфет і забарикадувала ним двері, побивши при цьому чимало своїх дорогоцінних тарілок. Стіл вона теж підтягнула до дверей, щоб вже точно ніхто не зміг зайти. У руці вона тримала батьків дробовик.

– Кассі, перевір задні двері. Не думаю, що їм стане розуму здогадатися про них, та подивитись не завадить. Ренетт, залишайся тут зі мною. Буаз… – вона якось дивно глянула на мене, вираз її чорних блискучих очей неможливо було розтлумачити. Та вона не змогла завершити фразу, бо в цю мить щось важезне вдарило по дверях, вибивши добрячий шмат деревини зверху. Крізь утворену пустку було видно нічне небо. В отворі одразу ж забовваніли почервонілі від вогню та злості пики. Одна з них належала Ґійомові Рамондену, її прикрашала озвіріла посмішка.

– Не вийде сховатися в будиночку, – прошипів він. – Ми прийшли по тебе, стерво… Відплатити за все, що… ти зробила з…

Навіть тоді, коли навколо розвалювали її будинок, мати все ж спромоглася розреготатися.

– З твоїм батьком? – презирливо спитала вона. – То твій батько – мученик? Отой Франсуа? Герой? Та не сміши мене! – вона здійняла дробовик, щоб він побачив. – Твій батько був мізерний старий п’яниця, що ніколи не просихав і обмочував свої черевики. Та твій батько…

– Мій батько був в Опорі! – розлючено заревів Ґійом. – Інакше чому він пішов до Рафаеля? Інакше чому його занапастили німці?

Мати знову розсміялась.

– Ой, та невже? В Опорі? – заглузувала вона. – А стариган Лекоз, він теж був у Опорі? І бідолашна Аньєс? А Колетт?

Уперше за цю ніч Ґійом завагався. Не опускаючи рушниці, мати зробила крок до висаджених дверей.

– Я тобі розповім і навіть грошей за це не візьму, Рамондене, – промовила вона. – Твій батько був такий самий учасник Опору, як я – Жанна д’Арк. Він був усього лише старим заливахою, надто любив почесати язика, і встало б у нього, тільки якщо просмикнути дріт крізь його цюцюрку. Йому просто випало опинитись в неправильному місці в неправильний час, так само, як і вам, ідіотам. А тепер розходьтеся по домах. Усі! – вона вистрелила в повітря й заверещала. – Усі по домах!

Та Ґійом був упертий. Він здригнувся, коли уламки розкришеного дерева шарпнули його по щоці, але не відступив.

– Хтось же вбив того боша, – сказав він більш розважливо. – Хтось же його покарав. А потім настукав на них до СС. Хтось із села. Хто ж це був, якщо не ти, Мірабель? Хто ще?

Мати розреготалась. У відблиску вогню мені було видно її розчервоніле обличчя, що від ярості стало майже красивим. Навколо неї в руїнах та уламках лежала її кухня. Її сміх викликав жах.

– Хочеш знати, Ґійоме? – тепер у її голосі була нова нотка, нотка радості. – Ти й справді не підеш додому, поки не дізнаєшся?

Вона знову вистрелила в стелю, і звідти посипався гіпс, у світлі вогню схожий на пір’я підстреленого птаха.

– Ти справді хочеш дізнатися, чорти б тебе взяли?

Я побачила, що він здригнувся від її слів, а не від пострілу. У ті часи лайка від чоловіків була прийнятною, але почути таке від жінки – принаймні від пристойної – було неймовірно. Я зрозуміла, що цими словами вона винесла собі вирок. Втім, мати й не збиралась замовкати.

– Я розкажу тобі правду, Рамондене, – сказала вона. У цю мить вона захлиналась від сміху, можливо, істеричного, та я гадаю, вона отримувала справжнє задоволення. – Я опишу тобі, як усе було насправді, гаразд?

Вона весело кивнула.

– Я не могла нікого здати німцям, Рамондене! І знаєш чому? Тому що це я вбила Томаса Лейбніца! Його вбила я! Віриш мені? Його вбила я!

Вона без успіху смикала курок дробовика, бо обидва стволи були порожні. Її величезна вогняно-червона тінь блимала на кухонній підлозі, а голос перейшов у вереск.

– Тепер тобі краще, Рамондене? Його вбила я! Я весь час була його шльондрою і не шкодую про це! Я вбила його і вбила б іще раз, якщо потрібно! Я вбила б його ще тисячу разів! І що ти на це скажеш? Що ти в біса на це скажеш?

Вона продовжувала верещати, коли перший смолоскип упав на підлогу кухні. Там він і згас, хоч Ренетт заголосила, як тільки побачила язики полум’я. Втім, від другого смолоскипа зайнялися штори, а від третього – руїни розбитого буфета. Пика Ґійома зникла з отвору верхньої частини дверей, та було чути, як надворі він роздає накази. Ще один палаючий смолоскип, зроблений зі жмутка соломи й дуже схожий на корону королеви врожаю, пролетів над розтрощеним