П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. Август Трюріан. Я роздумувала, чи вони впали мовчки, як фігури в моєму сні, чи плакали, благали, дряпалися, сподіваючись утекти. Я замислювалась, чи німці потім перевіряли тіла: хтось іще конвульсивно здригався, не мигаючи розплющеними очима, поки його не впокоювали ударом приклада; якийсь солдат задрав скривавлену спідницю, оголивши гладкий вигин стегна… Поль сказав, що все тривало не більше секунди. Дивитися не дозволили нікому, й інші солдати тримали на прицілі закриті віконниці. Я уявляла, як усі селяни сиділи всередині, жадібно притиснувши очі до отворів і шпаринок та роззявивши від шоку роти. Поволі їхні голоси тихішали, переходили на шепіт, промовляючи слова, ніби вони могли допомогти їм бодай щось зрозуміти.
Ось вони йдуть! Ось хлопці Дюпре! І Колетт, Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр – та він же мухи не скривдить, він і тверезим буває хвилин десять на день, і старий – Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. І Аньєс. Аньєс Петі. І Франсуа Рамонден. І Август Трюріан.
З церкви, де вже розпочалася вранішня меса, долинув хор голосів. Співали гімн урожаю. Перед зачиненими дверима чатували двоє знудьгованих солдатів. Отець Фроман бекав потрібні слова, а паства йому вторила. Сьогодні прийшли тільки декілька десятків парафіян, у всіх похмурий та кислий вираз облич, бо ходять чутки, що священик вступив у змову з німцями. Орган грає на найвищій гучності, але навіть так він не може заглушити постріли біля західної стіни, приглушений стукіт куль, коли вони вдаряються об старе каміння – цей гачок навічно застрягне в плоті кожного парафіянина, зверху заросте, але ніколи не витягнеться. У задній частині церкви хтось затягує «Марсельєзу», але в раптовій тиші вона звучить мов нетверезий спів, тому співець, сконфузившись, замовкає.
Я бачу все це у своїх снах, ясніших за спогади. Бачу їхні обличчя. Чую їхні голоси. Спостерігаю їхній раптовий, приголомшливий перехід зі світу живих у світ мертвих. Але моє горе вже зайшло надто далеко й вийшло з-під контролю, тож коли я прокидаюсь у сльозах, то маю дивне відчуття здивування чи навіть байдужості. Томаса нема. Усе інше не має жодного сенсу.
Я гадаю, ми були шоковані. Ми не розмовляли про це одне з одним і просто розійшлися хто куди. Ренетт запиралась у своїй кімнаті й годинами лежала в ліжку, розглядаючи кінолистівки. Кассі заглибився в книжки – для мене він тепер став стариганем, ніби щось у ньому зламалось, – а я проводила час у лісі та на річці. Ми майже не звертали уваги на матір, хоч у неї тривали погані періоди, і це були найсильніші напади того року. А ще ми забули, що її треба боятися. Навіть Ренетт забувала тремтіти перед її гнівом. Зрештою, ми вбили людину. Що могло бути страшніше?
Моя ненависть, так само, як і лють, усе ще не мала конкретного об’єкта: Стара Мама була прибита до каменя, і, зрештою, її не можна було звинуватити в Томасовій смерті. Та я відчувала, як ненависть рухається, спостерігає, наче об’єктив фотокамери, клацає в темряві й помічає, геть усе помічає. Вийшовши з кімнати після чергової безсонної ночі, мати була бліда й виглядала втомленою і сповненою відчаю. Я відчула, як, побачивши її, моя ненависть стягується у вузол, зосереджуючись на одному чорному алмазному вістрі розуміння.
Ти це все ти це все ти.
Вона подивилась на мене так, ніби почула.
– Буаз? – голос у неї був тремтячий і вразливий.
Я відвернулася, відчуваючи ненависть, наче крижаний уламок у серці.
Позаду я почула, як вона рвучко вдихнула.
19
А потім сталася халепа з водою. Колодязна вода завжди була чиста й приємна на смак, крім тих періодів, коли все пересихало. А того тижня вона почала ставати брунатною, наче болотяною, і в неї з’явився неприємний присмак гіркого і підгорілого – ніби до колодязя нападало сухе листя. День чи два ми не звертали на це уваги, та ситуація тільки погіршувалась. Навіть мати, у якої поганий період саме добігав кінця, помітила це.
– Імовірно, у воду щось потрапило, – припустила вона.
Ми витріщились на неї порожніми очима.
– Піду подивлюся, – вирішила вона.
Ми чекали на викриття з показним стоїцизмом.
– Вона не зможе нічого довести, – відчайдушно повторював Кассі. – Звідки їй знати?
Ренетт зарюмсала.
– Зможе, зможе, – пхинькала вона. – Вона все побачить і про все дізнається…
Кассі розгнівано грюкнув кулаком, вочевидь, щоб не заволати від нервування.
– Чому ти не сказала нам, що в пакунку кава? – простогнав він. – Чим ти думала?
Я знизала плечима. З нас усіх я єдина залишалась спокійною.
Нас так і не викрили. Мати повернулась від колодязя з повним кошиком опалого листя та заявила, що вода знову чиста.
– То, мабуть, осад від річкової повені, – задоволено підсумувала вона. – Коли річка трохи обміліє, вода знову стане чистою. От побачите.
Вона замкнула дерев’яну ляду колодязя, а ключ від неї повісила собі на пояс. Тож у нас не було можливості самостійно перевірити колодязь.
– Вочевидь, пакунок пішов на самісіньке дно, – вирішив Кассі. – Він же був важкенький. Вона не зможе його побачити, поки річка не обміліє.
Ми всі знали, що шансів на це небагато. А до наступного літа те, що в пакунку, перетвориться на колодязний мул.
– Ми у безпеці, – зрадів Кассі.
20
Рецепт малинового лікеру.
Я одразу їх упізнала. Спочатку я подумала, що це просто жмуток зів’ялого листя. Витягла його палицею, щоб почистити колодязь. Помийте малину і видаліть щетинки. Півгодини вимочуйте її у теплій воді. Але потім я побачила, що то стягнутий ременем вузол з одягу. Мені не треба було нишпорити по кишенях, щоб одразу здогадатися, чий він. Вижміть із ягід вологу й покладіть їх у великий слоїк так, щоб повністю покрити дно. Щедро пересипте цукром. Повторюйте шари ягід і цукру, поки слоїк не заповниться