Проби - Мішель Монтень
Я досяг такої досконалості в мистецтві забувати все на світі, що навіть власні писання і твори забуваю не согірше, ніж будь-що інше: мені постійно цитують мене самого, а я й гадки не маю. Хто побажав би узнати, звідки взято вірші та приклади, що я нагромадив тут цілі купи, той загнав би мене на слизьке, бо я не зміг би йому відповісти. А проте я збирав датки лише біля дверей найславетніших славут, не вдовольняючись тим, щоб вони були щедрі, а й прагнучи, щоб милостиня йшла від руки нескудної і поштивої: де мудрість, там і авторитет. Чи ж дивина, що моя книга поділяє долю решти книжок, які я прочитав; що в моїй пам'яті з однаковою легкістю стирається як те, що я написав, так і те, що я прочитав, як те, що я дав, так і те, що одержав.
Окрім нікудишньої пам'яті, мені притаманна ще й низка інших хиб, які непомалу сприяють моєму невігластву. Розум мій неповороткий і млявий: найменша хмаринка знижує його проникливість, отож не було випадку, щоб я, скажімо, підкинув йому якусь загадку, бодай найлегшу, а він її відгадав; найменша абищиця, якщо вона хоч трошки чимось химерна, його пантеличить. В іграх, що вимагають тямковитості, як-от шахи, карти, дамки тощо, я здатний засвоїти лише найзагальніші засади. Сприйняття моє повільне і невиразне, але якщо мені все ж удалося щось схопити, я утримую сприйняте у всій його повняві (осягнувши його всебічно, точно і глибоко), поки воно в мені утримується. Зір мій гострий, чіткий і без хиб, але за роботою легко втомлюється і починає туманитися. Того-то я не можу довго користуватися книжками і мушу вдаватися до сторонньої допомоги. Пліній Молодший міг би повідати тим, хто не спізнав цього на власному досвіді, наскільки істотна ця перешкода для всякого, хто віддається подібним заняттям.
Нема у світі душі, хай би якої вбогої і ницої, де не помітно було б проблиску якихось особливих здібностей: і нема так глибоко прихованих здібностей, щоб вони себе якось не виявили. Як наслідок — душа, сліпа і сонна в усьому іншому, стає живою, прозірливою і високою в якомусь частковому своєму вияві — чому так, слід би спитати в наших учителів. Одначе за істинно прекрасні я вважаю душі всеосяжні, відкриті й проворні на все, душі, якщо й невчені, то принаймні здатні сприймати науку. Те все я кажу на докір своїй власній душі, бо — чи то зі своєї немічності, чи то з недбальства (а ставитися недбало до того, що в нас під ногами, що в наших руках, що має безпосередню дотичність до нашого повсякденного побуту, — це те, що я завше в собі осуджував), — вона обернулася у своєрідний унікум: годі знайти бездарнішу й темнішу, ніж вона, в найбуденніших і найзвичайніших речах, не знати яких просто сором! Ось кілька прикладів на підтвердження сказаного.
Я народився і виріс у селі, де живуть з рільництва. У мене на руках справи і хазяйство, які я веду, відколи ті, хто володів до мене всім, що тепер є моєю власністю, поступилися мені своїм місцем. І все ж я не вмію рахувати ні в умі, ні на папері, не знаю більшості наших монет, і мені не до снаги відрізнити один злак від іншого ні в полі, ні в засіках, якщо різниця між ними не надто впадає в око, я легко можу переплутати капусту і салату на своєму городі. Назви рільничого реманенту для мене — темний ліс, я не знаю й елементарних підвалин землеробства, відомих навіть дітям. Ще менше розуміюся на секретах механіки, на торгівлі, на всіляких товарах, на властивостях та Гатунках розмаїтих плодів, вин, м'яса, на муштруванні ловецьких птахів, на лікуванні коней та собак. І щоб остаточно ославити себе, признаюся, що заледве місяць тому мене спіймали на тому, що я не знав, навіщо потрібні дріжджі у пекарстві й що означають слова: вино має переграти. У давніх Атенах вбачали математичні здібності у тому, хто зграбно укладає і в'яже хмиз: про мене, звичайно, дійшли б цілком протилежної думки. Мавши повну кухню припасів, я все одно голодував би!
З тих рис моїх, у яких я сповідався, неважко уявити собі й інші, такі ж невигідні для мене. Та хоч би яким я поставав у власному зображенні, якщо те зображення відповідає дійсності, я вважатиму, що мети досягнуто. І якщо я не перепрошую, наважившись викласти письмово такі жалюгідні й такі легковажні речі, то єдине, що утримує мене від цього кроку, — жалюгідність предмета, яким я займаюся. Хай мене ганять, якщо хочуть, за мій задум, а не за виконання. Хай би там що, я і без вказівок збоку виразно бачу незначність і малоцінність усього, що сказав із цього приводу, як і безглуздість своїх намірів, і це доводить, що мій розум, чиїми пробами є ці писання, ще не остаточно знесилений.
Пхай ти всюди свій ніс, хай навіть у тебе носюра,
Що не здолів би тягти на своїх плечах Атлант,
І кепкуй хоч з самого, будь ласка, Латина,
Все ж тобі не сказать проти жартів моїх
Зліше, ніж: сам я сказав. Що за втіха зуб зубом
Гризти? Як хочеш наїстись, кидайся на м’ясо.
Даром часу не марнуй. Виливай яд на тих,
Хто похваляється, знаю: ми пишем бридню.
Марціал, XIII, 2, 1
Мені не заказано молоти дурниці, аби лиш я не ошукувався щодо їхньої правдивої вартості; тож помилятися свідомо — річ для мене така звичайна, що я щокроку так і роблю; я майже ніколи не помиляюся випадково. Приписувати лише нікчемству моєї натури всі недолугі вчинки — пуста забава, оскільки мені частенько доводиться покликатися якраз на нього для
