Проби - Мішель Монтень

поступимося нікому. Що ж до чужої аргументації, продиктованої вочевидь здоровим глуздом, то нам видається, ніби вона так само легко відкрилася б і нам, якби ми поглянули на річ з того самого боку. Натомість знання, стиль та інші такі прикмети, помічені в чужих творах, спонукають нас без опору визнати себе за побитих. Але там, де йдеться про буденні об'яви самої людської мислі, кожен вважає, буцімто і в нього губа не з лопуцька, і недобачає їхньої ваги та вкладених у них зусиль, хіба тільки (та й то навряд!) якщо йому до них як до неба. Але і в цьому разі він осягає правду з великою нехіттю. Хто ясно бачить маєстат чужої думки, той сам підноситься до того самого щабля і підносить свою думку на ту саму висоту. Не дивно, що таке ремесло, що дає мало надії на розголос та славу, що такі писання не вельми шановані.

А потім — для кого ви пишете? Учені, поціновувачі книжки, не визнають жодної іншої вартості, окрім ученості, і жодних інших зразків розумової діяльності, окрім ерудиції та науки. Якщо ти сплутаєш одного Сципіона з іншим, то що ти можеш сказати для них вартісного? Хто не знає Аристотеля, той, за ними, не знає і самого себе. Натомість душі вульгарні й простакуваті не добачають чару та ваги проникливого і високого розумування. З отаких-то двох родів людей складається світ. Третій рід, ті, хто може вас оцінити, — то душі чисті й сильні самі собою, цей останній рід такий рідкісний, що не має серед нас, і цілком слушно, ані імені, ані звання: отож запобігати його ласки — це наполовину змарнований час.

Часто можна почути, що, одаряючи нас своїми благами, природа найсправедливіше вчинила при розподілі між нами розуму, бо не знайдеться нікого, хто б не вдовольнявся своєю пайкою. Хіба це не правда? Хто забажав би сягнути оком поза відведене йому, тому б довелося переступити межі у можливостей свого зору. Я вважаю свої погляди за правильні й здорові, але хто ж не вважає за такі й свої власні? Один з найкращих доказів цього — невисока ціна, яку я складаю собі. Якби така моя оцінка не була так глибоко в мені вкорінена, мене могло б увести в оману те почуття любові та прихильності, яке я живлю до себе, почуття і справді виняткове, бо я майже цілком звертаю його на себе, не розгублюючи на стороні. Усе, що інші ділять між цілою купою друзів та знайомих і присвячують турботам про свою славу та своє возвеличення, я повертаю лиш на те, щоб забезпечити спокій своєму духові, скеровую на самого себе, і якщо стороннім усе ж від мене дещо перепадає, то зовсім не з веління мого розуму.

Моя наука — жить і добре матись.

Лукрецій, Про природу речей, V, 980

Отож, не помилюся, коли скажу: у своїх самооцінках я надзвичай рішуче і вперто таврую свою недосконалість. Справді-бо, саме тут я вправляю свій розум частіше й охочіше, ніж деінде. Люди звичайно розглядають одне одного, а я спрямовую погляд усередину самого себе: там я завантажую його роботою, там я всіляко його тішу. Всякий вдивляється в те, що перед ним: а я вдивляюся в себе. Я маю справу лише з самим собою: я безперервно споглядаю себе, перевіряю, випробовую. Інші завжди вилузуються з себе, знай ідуть вперед, буцім легко могли б пізнати незвідане, якби захотіли напружити мозок:

Ніхто не пробує заглибитися в себе.

Персій, IV, 23

а я кручуся всередині себе самого.

Такий хист докопуватися до істини — хоч би якою його мізерією я володів — так само як волелюбну відмову зрікатися своїх переконань на догоду іншим людям, я завдячую головно самому собі, бо найстійкіші й найзагальніші мої погляди народилися, так би мовити, разом зі мною: вони в мене природні, вони цілком мої. Я привів їх на світ суворими і простими (як і зачато їх було сміливо й потужно!), але трохи туманними й недосконалими; відтак я обґрунтував і зміцнив погляди, спираючись на тих, хто користувався моєю шаною, а також на бездоганні взірці, полишені нам від старожитніх, з якими я зійшовся в думках. Саме вони і переконали мене в моїй слушності, завдяки їм я дотримуюся своїх поглядів свідоміше і з більшою твердістю.

Якщо хтось шукає слави у бистрості та жвавості розуму, то в своєму я найвище ціную тверезість, якщо хтось шукає слави у подвигах чи в рідкісних людських якостях та здібностях, то я найвище ставлю впорядкованість, узгодженість і врівноваженість своїх думок та звичок. Якщо взагалі є щось поштиве, то це, певна річ, єдність усього життя, всіх окремих учинків; ти не можеш цього досягти, якщо, наслідуючи чужу вдачу, занехаєш свою. Цицерон, Про повинності, І, 31.

Оце і все про те, що я назвав першою одміною гріха зарозумілості. Що ж до другої, що зводиться до недооцінки інших, то я не певен, чи мені тут удасться переконливо виправдатися. Але, як би дорого це мені не коштувало, я хочу бути щирим до кінця.

Можливо, постійне спілкування з думкою старожитніх і сформований у мені образ тих високих душ минувшини наструнчують мене і проти інших, і проти себе самого; можливо, ми й справді живемо в добу, що породжує саму пересіч; хай би там як, а я не бачу довкола себе нічого, гідного щирого подиву. Та й людей я, зрештою, не знаю так докладно, щоб мати право судити про них; ті, з ким я в силу обставин стикаюся найчастіше, здебільшого не надто журяться просвітою своїх душ; у їхніх очах найвище щастя — почесті, а найвища досконалість — мужність.

Якщо я бачу в інших щось гарне, я хвалю те гарне і вельми його шаную, ба навіть перехвалюю його вартість і кажу не те, що думаю, йдучи на брехню; проте вигадувати того, чого не бачу, я не вмію. Я охоче потверджую своїм друзям те, що бачу в них похвального, і з одного ліктя залюбки роблю півтора; але приписувати комусь прикмети, йому не властиві, — того я не годен, як не можу з піною біля рота виправдовувати його вади.

Навіть до своїх ворогів я справедливий і не кривлю душею, говорячи про них. Мої симпатії можуть мінятися, натомість мій суд — ніколи; я не плутаю своїх особистих смаків з об'єктивною картиною. Я так ревниво оберігаю свободу свого розуму, що