Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

Надворі світився ранок тією годиною, що позначає небо перед самісіньким сходом сонця. І Олена Антонівна була споготовлена іти до Чудієва навіть цієї пори. І чи буде він сам дома, чи ще з кимсь, але принаймні вона його застане ще на помешканні. Бо ж так не може бути, щоб чоловік був без бриля. Таке явище їй завжди нагадувало неохайність у всіх можливих формах і диспропорцію буття між безсиллям жити, яке завжди похоже на незакінчені картини талановитих творців. Через те вона не могла зносити ні сучасної моралі, ні сучасного мистецтва, бо і те, і те були каліки, що люди не могли ні додумати, ні доробити у ці прокляті часи… І бриль треба неодмінно передати.

І ще сонце не сходилося над першим колом земних обріїв, і ще київські вулиці були порожні і від пішоходів, і від автів, а вже Олена Антонівна на Безаківській вулиці на третьому поверсі дзвонила до Чудієва. У неї під лівою пахвою була знайома нам течка з лікарським халатом і стетоскопом, і в цій же руці вона тримала чоловіків бриль, а правою рукою з певними перервами енергійно дзвонила. Аж ось за дверима почулися кроки. Ще мить, і вона напружилася і споготовилася. У неї серце стукало назустріч, відступила трошки вбік. І двері глухо зарипіли і потяглися з шипінням у кімнату, і Чудієв у брунатній піжамі і в чорнім халаті виглянув у сіни. Олена Антонівна його привітала:

— Доброго ранку…

— Це ви?..

І він здивовано і вражено занімів. А потім похопився:

— Заходьте, будь ласка, заходьте… Боже мій, яка несподіванка! Ідіть просто у другу кімнату… Тут можна тільки скинути пальто…

Заговорив він, уже зачинивши двері. Але вона, ставши ніяково перед другими дверима, запевнила його:

— Вибачте мені, я роздягатися не буду… Я на хвилинку тільки…

Перша кімната, видно, служила і за кухню, і за сіни, бо з правого боку під вікном стояв стіл і на йому примус, тарілки, сковорода і на сковороді лежала немита ложка, жовтіючи присохлим яйцем. У цій кімнаті пахло вогкістю і злежаними непраними сорочками, хоч їх ніде й не видно було. Правда, затінки і переходи по темних сінях угору, і ранкове світло у кімнаті давали для ока непевність вражень від дійсності і непевність у пахощах від неї. І ні один ранок ні в чому для Олени Антонівни не мав постійності для будування в душі цілої картини. Бо щохвилини світло ранку переходило в день і проектувало не те, що з'являлося для зору у наступну хвилину. Все це миттю промайнуло для неї тільки першим враженням.

У другій кімнаті просто дверей стояло під стіною незастелене ліжко з подушкою, яка мала наволочку з далеко темнішим кольором білю, ніж мали простирадла. А сіра ковдра, лежачи навскоси через усе ліжко і одним кінцем торкаючися стіни, а другим кінцем лежачи долі перед ліжком, дуже невигідно відтіняла всю постіль собою. А з правого боку, зараз при вході в кімнату, стояв диван, заступаючи стіну від дверей до вікна. І на його бічнім перенчаті, коло вікна, висіла газета «Пролетарська правда». А між диваном і ліжком перед вікном стояв стіл з купою книжок. І Чудієв, знявши газету і поклавши її на стіл, запропонував:

— Сідайте та кажіть, що це вас до мене так неждано та негадано занесло.

І вона сіла край дивана, умостивши на своїх колінах течку і на ній чоловіків бриль. Чудієв сів теж, але перед столом на стільці, на спинці якого висів чорний піджак і з–під його виднілися кінцями штани такого самого кольору. Вікно з підкоченою шторою догори показувало на сході ранкову рожевість, похожу на пелюстку величезної троянди, від якої відірвалася вітром і прилипла до небесного склепіння. Кольори ще заобрійного ранку тримали в своїм світлі і пані Щоголову. І вона, бувши ніжно–рожевою від власного ніяковіння, ще милішою видавалася від уваги небесної рожевості. Її берет, трошки перехилений на лівий бік, дозволяв важким та чорним пасмам кіс темними дугами нависати на праве вухо і на праву щоку з мінливою ямочкою, що то зникала, то з'являлася при розмові.

Олена Антонівна, хоч їй було більше як двадцять років, мала вигляд на вісімнадцятилітню дівчину. І Чудієв з великою приємністю дивився то на неї всю, то тільки на бриль. І, ніяковіючи і боліючи, що мусить говорити про своє горе, яке в кожної людини шукає того таємного закутку в душі, що і любов, почала молода жінка:

— Сергію Івановичу, я прийшла до вас так рано, щоб захватити вас дома… І ви мені вибачте… Мого чоловіка цю ніч забрала Чека… І так нагло, що він, мабуть, багато дечого забув узяти з собою того, що потрібно. Бо ось він забув і бриля надіти. І я прохаю вас, попрацюйте сьогодні за мене у клініці, а я піду у Чеку, може, доб'юся дізнатися, що таке, та й бриль передам…

І на лиці у Чудієва зник вираз захоплення та уваги, і він вільну вистать свою на стільці зібгав у якусь овіяну сірістю та холодом нерухому брилу, а лице стяглося у машкару, під якою могло бути все: і щирість, і брехня, і запобігання перед катом, і захоплення благородною справою. І він сказав діловито:

— Я попрацюю за вас цей день, тільки прохаю вас нікому не говорити за нашу сьогоднішню спілку. Бо хто його знає, у віщо може перейти легенький усміх нинішнього ранку: чи у регіт, чи у божевільний рев…

— Чого ви так говорите, Сергію Івановичу? Невже ви вважаєте, що ми, українці, одно перед другим не варті нічого, хоч би й за те, на що ми спроможні?..

Спиталася вона так, неначе рятуючи ту ситуацію, що може виникнути взавтра. А він, гірко усміхнувшись, відповів з