Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

class="book">І загуркали засуви, і заклацали колодки, і задзвеніли ключі, і відчинилися двері у дев'ятьдесять третю камеру. І Брус переступив поріг і зупинився. І за ним знов гуркнули двері і гуркнув засув.

У камері зараз з правого боку стояла бляшана параша, накрита дерев'яним кружком, а з лівого боку від дверей аж до самого вікна уподовж камери попід стіною тягайся нари, зроблені свіжо із соснових дощок. На їх кутку під вікном сидів одноокий чоловік. Він був сивий і в одній полотняній сорочці. А на ногах у його видніли старі чоботи, куди були заправлені холоші теж полотняних штанів, тільки дуже засмальцьованих. Ззаді в його аж у головах темніла свитка і на свитці солом'яний бриль. Селянин дивився на того чоловіка, що стояв коло нар, склавши на грудях руки і вперши молитовно свій погляд у вікно. Він був у теплій куфайці захисного кольору і в штанях такого ж кольору. Ноги були взуті в лапті і вмотузовані онучами аж до самих колін. Голову мав кругленьку, маленьку і з примоченим руденьким чубком. Його місце було посеред нар, бо там лежала його й шинеля.

І Брус привітався і спитався для годиться, а не по потребі:

— Добридень. Де тут і мені можна примоститися?..

І одноокий відповів:

— Де бачите. Нари, слава Богу, слободні, одозволені від люду… Вибирайте, де схочете…

А той, що стояв у молитовній вистаті, навіть не ворухнувся. Брус поліз на нари зараз коло дверей і, не роздягаючися, ліг. І почув, як усе тіло занило млосним болем. Здавалося, що утома і страждання душі, і пашіння тіла від ударів почали виходити зсередини в одежу непомітним полум'ям мук так само, як із землі виходить пара, коли раннього ранку в тихому повітрі пригріє сонце. Йому було і страшно боляче, і приємно. І разом з цим було ще приємніше від відчуття завмирання свідомості. Він заснув…

І почув Іван Брус, як хтось його смикає за ногу так, що він аж із свого місця зсовувався. Спочатку він не розбирав, що воно таке, і перевернувся на живіт і, вхопившись обома руками за нари, став опиратися тому, що смикав. А як розшолопав, де він, то й схопився і неначе аж злякано спитався:

— Що таке?.. Чого вам треба?

І селянин з одним оком, швидко вимовляючи і показуючи на вовчок у дверях, говорив:

— Уставайте, швидше–бо… Вас кличе вартовий!..

Та Брус, не кваплячись, спитався одноокого:

— Чи довго я спав?

— Та, мабуть, більше як півгодини.

Була відповідь. А з вовчка ішов стукіт і гук:

— Давай сюда швидше!..

І Брус підійшов, і в очко чекіст до його звернувся:

— Це вас останнього сюди привели?..

— Не знаю.

— Я вас питаю, чи вас сьогодні привели?

— Сьогодні.

— Як прізвище?

І Брус попрохав:

— Кажіть, будь ласка, все одно за другим те, що ви хочете від мене.

І той роздратовано почав:

— Самий перед скажіть мені своє ймення, а потім уже я скажу, що мені треба.

Та й став чекати, дивлячись на Бруса одним оком у вовчок. А Брус, ніби щось пригадуючи, трошки помовчав, а потім і відповів:

— Спитайте у тих, що мене арештували. Вони знають.

— А ти?

Брус мовчав і дивився на чекіста.

— Я тебе питаюся, одоробло ти, не затримуй мене.

І гуркнув кулаком у дерев'яне вікно. І Брус, кліпнувши кілька разів очима, повернувся та й пішов до нар, де й сів скраю. І від дверей теж зараз же почувся крок по коридору, у швидкості якого можна було упізнати образу авторитета, що потребує «сатисфакції». І селянин, українець, підійшов до Бруса та й промовив співчутливо:

— Не треба було його дратувати. Нам тут і так не солодко. А він може все з вами зробити, що схоче. Він усіх так питає, бо йому треба список скласти на харчове продовольство… Вам сьогодні хліба ще не належить, а баланди міг би й дати. А тепер нічого не буде.

Брус мовчав, зате, ніби щоб надолужити його мовчання, хтось стукнув у дерев'яне віконечко… І «молитовний» чоловік, на якого ніхто не зважав, враз підібрав руки, неначе смикнутий за незриму ниточку, і почав робити «бєг на мєсьцє» та приказувати:

Топор, рукавіци, рукавіци і топор… топор, рукавіци, рукавіци і топор!..

Брус вражено і здивовано занімів, дивлячись на незрозумілу і дику появу. А український селянин здригнув від переляку, неначе від якоїсь душогубської містерії, і заговорив:

— Повірите, собача душа і перед сніданком, і перед обідом, і перед вечерею отак танцює і примовляє… І кожний раз так само. Хтось стукне у віконце, і він негайно починає садити лаптями об підлогу. А спробуйте йому сказати що–небудь. Не чує, неначе заведена дзиґа. Тільки аж тоді перестає цибати, як звалиш на нари. Та вже й на нарах, лежачи під тобою, дриґає бісіянська душа ногами і кричить:

Топор, рукавіци, рукавіци і топор!

Брус мовчав, ніби не слухаючи земляка, і з нервово зупиненим поглядом слідкував за кацапом. А той, пройнятий екстазом, плигав на