Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Принцесо, хочу з тобою поговорити про одну річ.

Беатрис і далі дивилася на нього з-під лише напіввідкритих повік. Але поволі вона підвелась і сіла на ліжку, відтак її обличчя опинилося просто під променем сонця, який раніше освітлював павука. Її сиве волосся, розкуйовджене та сплутане, звисало нижче від плечей жорсткими пасмами, проте Аксель усе ще відчував, як щасливо щемить його серце від вигляду дружини в уранішньому світлі.

— Що ж таке невідкладне ти хочеш сказати, Акселю, поки я ще навіть не прогнала від себе сон?

— Принцесо, ми якось уже говорили з тобою про подорож, у яку мали би вирушити. Ось уже прийшла весна, і, мабуть, настав час нам рушити в путь.

— Рушити в путь, Акселю? Коли?

— Щойно з’явиться така можливість. Ми підемо всього на декілька днів. У селі до нашого рішення поставляться з розумінням. Ми поговоримо зі священиком.

— І ми підемо навідати сина, Акселю?

— Саме туди ми й підемо. Побачитися зі сином.

Надворі розлилася пташина пісня. Беатрис перевела погляд на вікно і на сонячне проміння, що прорвалося до кімнатки повз тканину, яка висіла замість фіранки.

— Бувають дні, коли я досить виразно його пригадую, — сказала вона. — А наступного дня наче пелена падає на спогади про нього. Та наш син — порядний і добрий чоловік, я в цьому певна.

— А чому зараз він не з нами, принцесо?

— Не знаю, Акселю. Можливо, він посварився зі старійшинами і йому довелося піти. Я питала тутешніх людей, але ніхто його не пам’ятає. Проте він не зробив би нічого такого, що могло би його осоромити, — в цьому я не сумніваюсь. Акселю, невже ти і справді сам нічого про нього не пригадуєш?

— Коли я оце щойно сидів надворі, з усіх сил намагаючись у спокої пригадати все, що міг, то багато спогадів повернулося до мене. Та я не можу згадати сина, ні його обличчя, ні голосу, хоч інколи мені здається, що бачу його таким, яким він був іще в дитинстві: бачу, як я веду його за руку берегом річки чи як він одного разу заплакав, а я нахилився до нього, щоби заспокоїти. Проте, як він тепер виглядає, де живе чи має власного сина — цього всього я геть не пам’ятаю. Я сподівався, що ти, принцесо, пригадуєш більше.

— Він наш син, — сказала Беатрис. — Тому я його відчуваю, навіть коли пам’ять моя затуманена. І я знаю, що він із нетерпінням чекає, щоби ми покинули це місце і почали жити з ним та під його захистом.

— Він наша плоть і кров, то чому він мав би не хотіти, щоби ми всі були разом?

— Але я все одно сумуватиму за цим місцем, Акселю. За нашою маленькою кімнаткою та за цим селом. Не так легко покинути місце, де прожив ціле життя.

— Ніхто не просить нас чинити необдумано, принцесо. Поки я оце щойно сидів, чекаючи на схід сонця, то розмірковував про те, що нам потрібно помандрувати до того села, де живе наш син, і поговорити з ним. Але, навіть попри те, що ми його мати і батько, все-таки не пасує отак ні сіло не впало з’явитися перед його очима і вимагати, щоби нас прийняли жити як мешканців їхнього села.

— Ти маєш рацію, муже мій.

— Мене ще дещо турбує, принцесо. Його село може бути лише за декілька днів пішки звідси, як ти й казала. Та як ми знатимемо, де саме його шукати?

Беатрис замовкла, дивлячись просто перед собою, і її плечі легенько піднімалися й опускались у такт із диханням.

— Думаю, Акселю, ми легко відшукаємо дорогу, — врешті мовила вона. — Хоча ми поки що й не знаємо, в якому саме селі він живе, мені доводилося часто бувати в сусідніх поселеннях, коли я разом із іншими тутешніми жінками продавала мед і олово. Я навіть зі зав’язаними очима знайду дорогу до Великої рівнини та до того саксонського села, за яким ми зазвичай перепочивали. Синове село, певно, просто розташовано трішки далі, й ми легко його відшукаємо. Акселю, ми справді незабаром туди підемо?

— Так, принцесо. І почнемо готуватись уже сьогодні.

Розділ другий

Проте залишалася безліч справ, які потрібно було залагодити, перш ніж вирушити в дорогу. У такому селі, як їхнє, багато речей, необхідних для тривалої мандрівки: ковдри, фляги для води, трут — були у спільній власності, й тому, щоби відкласти їх для власного використання, довелося довго торгуватися зі сусідами. До того ж Аксель і Беатрис, незважаючи на свій поважний вік, усе ще були залучені до щоденної праці, тому не могли просто піти, не отримавши на це дозволу спільноти. Коли ж вони врешті-решт уже були готові вирушити в дорогу, їх затримала зміна погоди. Бо ж який сенс ризикувати і наражатися на такі небезпеки, як туман, дощ і холоди, якщо от-от неодмінно настануть сонячні дні?

Тож одного ясного ранку, коли небом нарешті попливли серпанкові білі хмаринки, а в повітрі подував свіжий вітерець, подружжя з патерицями в руках і з клунками на спинах таки вирушило в дорогу. Аксель хотів вийти зі села ще з першими променями сонця: він уже був певен, що день видасться погожий, — але Беатрис наполягла на тому, щоби дочекатися, поки сонце підіб’ється трохи вище. Вона запевняла, що до саксонського села, де вони планували знайти укриття на першу ніч, можна легко дійти за один день, а для них головним було перейти закуток Великої рівнини якомога ближче до полудня, бо саме в той час темні сили, які населяли те місце, зазвичай поринали у сплячку.

Подружжя вже давно не долало разом великих відстаней, і Акселя тривожило, чи вистачить його дружині витривалості. Проте вже через годину він заспокоївся: незважаючи на невисоку швидкість (він знову помітив, що її хода виглядає дещо викривленою, так наче вона намагається пом’якшити біль), Беатрис непохитно йшла вперед, нахиляючи голову назустріч вітру на відкритій місцевості й безстрашно борючись із чортополохом і підліском. Коли стежка вела догори чи земля траплялася така болотиста, що неабияких зусиль коштувало навіть піднімати ногу за ногою, Беатрис уповільнювала крок, але продовжувала йти вперед.

Що менше часу залишалося до того дня, коли вони мали