Похований велетень - Кадзуо Ісігуро
У найбільш віддаленому місці тієї самої стіни — так, наче він хотів якнайдалі відсунутися від старої жінки, та при цьому все-таки залишитися під дахом, — стояв худий, незвично високий чоловік. На ньому був грубий довгий плащ на кшталт тих, що їх зазвичай одягають пастухи, вирушаючи на пасовище холодної ночі, проте з-під плаща визирали голі ноги. Взутий чоловік був у черевики, які Аксель до того бачив лише на ногах у рибалок. Попри те, що він, мабуть, усе ще був молодий, маківка його голови цілковито полисіла, а навколо вух стирчали жмутки темного волосся. Чоловік стояв нерухомо, повернувшись спиною до кімнати, спершись однією рукою на стіну перед собою, ніби напружено прислухався до того, що відбувалося назовні. Коли Аксель і Беатрис зайшли, чоловік кинув на них погляд через плече, та не сказав нічого. Стара жінка також безмовно дивилася на них, і, лише коли Аксель сказав: «Мир вам», обоє наче дещо відтанули. Високий чоловік сказав: «Підходьте ближче, друзі, інакше ви відразу промокнете».
Дійсно, тієї миті небеса розчахнулись і крізь зруйновану частину даху ринула дощова вода, ллючись на підлогу зовсім поруч із тим місцем, де стояли подорожні. Подякувавши незнайомцеві, Аксель підвів дружину до стіни, вибравши місце посередині між старою жінкою та чоловіком. Він допоміг Беатрис зняти її клунок, а потім опустив на землю і свою торбу.
Якийсь час усі четверо мовчали, а гроза розходилася усе більше, освітлюючи їхнє пристановище спалахами блискавок. Дивні скуті пози, в яких заціпеніли високий чоловік і стара жінка, наче зачаклували Акселя і Беатрис, адже тепер вони теж стояли мовчки й геть нерухомо. Складалося враження, що, натрапивши на картину й увійшовши в неї, вони теж були змушені перетворитися на намальованих персонажів.
Коли злива перейшла в розмірений дощ, стара жінка, схожа на птаху, нарешті перервала тишу. Погладжуючи кролика однією рукою та міцно тримаючи його другою, вона сказала:
— Господь із вами, добродії. Пробачте, що не привіталася з вами раніше, — просто ваша поява мене неабияк здивувала. Проте знайте, що вам тут раді. Чудовий був день для мандрів, аж поки насунулася гроза. Та вона розвіється так само несподівано, як і почалася. Вам не доведеться затриматися тут надовго, а крім того, не вадить і трохи перепочити. Куди ж ви йдете, добродії?
— Ми йдемо до синового села, — сказав Аксель, — де син із нетерпінням на нас чекає. Та сьогодні ми зупинимося на нічліг у саксонському поселенні, до якого сподіваємося дістатися до настання ночі.
— Сакси — дикий народ, — мовила стара жінка. — Та мандрівників вони приймають гостинніше, ніж це робимо ми. Сідайте, добродії. Позаду вас лежить суха колода — я сама на ній частенько сиджу.
Аксель і Беатрис зробили так, як їм порадила жінка, і на якийсь час між ними всіма знову запала мовчанка, — лише дощ і далі шумів. Урешті-решт стара жінка поворухнулася, й Аксель перевів погляд на неї. Вона тягнула кролика за вуха і, поки тваринка намагалася вирватися, міцно стискала його рукою, схожою на лапу з кігтями. Далі, під Акселевим поглядом, стара жінка дістала другою рукою великий іржавий ніж і приставила його до горла тварини. Відчувши, як поруч із ним стрепенулася Беатрис, Аксель збагнув, що темні плями в них під ногами та по цілій зруйнованій підлозі — це старі плями крові та що крім запаху плюща і вологого пліснявого каміння тут було чути ще один слабкий, але стійкий запах — запах бойні.
Приставивши ніж кроликові до горла, стара жінка знову завмерла. Аксель усвідомив, що погляд її запалих очей було прикуто до високого чоловіка біля дальнього кінця стіни, так наче вона чекала від нього сигналу. Проте той стояв цілком непорушно, як і раніше, майже торкаючись лобом стіни. Він або не помічав старої жінки, або твердо вирішив не звертати на неї жодної уваги.
— Добра пані, — озвався Аксель, — убийте кролика, якщо ви мусите так учинити. Але вбийте, просто скрутивши йому шию. Або візьміть камінь і щосили вдарте.
— Пане, якби ж то я мала для цього силу! Але я надто слабка. У мене є лише гострий ніж і нічого більше.
— Тоді я радо вам допоможу. Немає потреби використовувати ніж.
Аксель зіп’явся на ноги і простягнув руку, та стара жінка не зробила жодного руху, щоби віддати йому кролика. Вона сиділа в тій самій позі, приставивши ножа до горла тварини і не відводячи погляду від чоловіка в іншому кінці кімнати.
Урешті-решт високий чоловік повернувся до них обличчям.
— Друзі, — сказав він, — ваша поява тут мене здивувала, та зараз я їй радію. Бо бачу, що ви добрі люди, і благаю вас, поки ви перечікуєте тут грозу, вислухайте розповідь про моє горе. Я простий човняр, котрий перевозить мандрівників через бурхливі води. Я не цураюся роботи, працюю до темної ночі, і якщо на переправу чекають багато людей, то мені залишається обмаль часу на сон, і кожен поштовх весла відлунює болем у моєму тілі. Я працюю і в дощ, і у вітер, і під палючим сонцем. Але мені не дає занепасти духом думка про день відпочинку. Нас, човнярів, є декілька, і кожен по черзі має право перепочивати, хоча перед тим і потрібно важко відпрацювати кілька довгих тижнів. Кожен із нас має своє особливе місце, де ми проводимо дні відпочинку, і от, друзі, саме ця будівля — таке місце для мене. Це — дім, де я колись провів безтурботне дитинство. Він уже не такий, як раніше, та для мене він переповнений дорогоцінними спогадами, і я приходжу сюди з єдиним наміром — насолодитися ними у спокої. А тепер послухайте ось що. Щоразу, коли я тут з’являюся, не минає і години після мого приходу, як через арку заходить ця стара жінка. Вона сідає і кидає в мій бік образливі докори — година за годиною, вдень і вночі, безперестанку. Її звинувачення жорстокі та несправедливі. Під покровом ночі вона засипає мене