Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

прибульцеві здається, що він єдина людина на цілому острові. Я би радо переправив туди цю жінку, та коли вона зрозуміла, що не буде там разом із чоловіком, то заявила, що така самотність їй ні до чого, й відмовилася їхати. Я підкорився її рішенню, як мені й належало, і відпустив її своєю дорогою. Кролика, як я вже сказав, віддав їй лише зі своєї доброти. І ви самі бачите, як вона мені за це віддячує.

— Цей човняр — ще той хитрун, — сказала стара жінка. — Він сміє обманювати вас, хоча ви і прийшли з чужих країв. Він змушує вас повірити, що кожна душа блукає тим островом наодинці, та це — брехня! Чи мріяли би ми з чоловіком стільки років про подорож у таке місце? Правда ж у тому, що багатьом одруженим парам дозволено перепливати море разом і жити на острові як чоловікові та дружині. Багато пар гуляє там лісами і тихими пляжами рука в руку. Ми з чоловіком про це знали. Знали зі самого дитинства. Добродії, якщо ви покопирсаєтесь у власних спогадах, то відразу пригадаєте, що це — правда. Чекаючи в тій маленькій бухті, ми навіть не підозрювали, яким жорстоким виявиться човняр, котрий до нас припливе.

— Те, що вона каже, правда лише почасти, — мовив човняр. — Іноді чоловікові з дружиною дозволено переправитися на острів разом, але таке буває дуже рідко. Для цього їх повинна пов’язувати незвичайно сильна любов. Таке буває — не заперечуватиму, — та саме тому, коли на переправу чекають чоловік і дружина чи навіть неодружена закохана пара, нашим обов’язком є ретельно їх допитати. Бо саме ми вирішуємо, чи їхнє кохання належно сильне, щоби вони могли переправитися на той бік разом. Ця жінка не хоче визнавати, проте її прихильність до чоловіка просто була надто слабка. Нехай вона зазирне собі в серце, а вже потому сміє казати, що того дня моє рішення було помилкове.

— Пані, — сказала Беатрис. — Що ви на це скажете?

Стара жінка мовчала. Вона не підводила очей, а далі понуро водила лезом по кролячому хутру.

— Добродійко, — сказав Аксель, — щойно вщухне дощ, ми повернемося на дорогу. Чому би вам не піти звідси разом із нами? Ми радо пройдемо з вами частину вашого шляху. А тим часом зможемо побесідувати про те, що вас цікавить. Нехай цей добрий човняр спокійно насолодиться тим, що ще залишилося від його дому, поки той цілковито не розвалився. Яка користь із того, щоб отак тут сидіти? А перш ніж наші стежки розійдуться, я акуратно заб’ю для вас кролика, якщо забажаєте. Що скажете?

Стара жінка не відповіла нічого, вдавши, що не почула Акселевих слів. Через деякий час вона повільно підвелася, міцно притискаючи кролика до грудей. Вона рушила до зруйнованої частини кімнати, а накидка її поволоклася за нею по підлозі, бо на зріст жінка була зовсім невеличка. Крізь дірку в стелі на неї хлюпнула вода, проте здавалося, що їй це абсолютно байдуже. Діставшись до самого краю підлоги, вона подивилася на дощ, який лив назовні, й на зелень, що поступово загарбувала кімнату. Потому, повільно нахиляючись, поклала кролика біля своїх ніг. Спочатку тваринка, яка, напевно, заціпеніла від страху, навіть не поворухнулась. А тоді хутко чкурнула у траву.

Стара жінка обережно випросталася. Повернувшись, вона, здавалося, подивилася на човняра (її дивно запалі очі не дозволяли точно визначити, куди спрямовано погляд) і сказала:

— Ці чужинці позбавили мене апетиту. Проте він повернеться — я не сумніваюся.

З тими словами вона припідняла поли своєї накидки і повільно ступила просто у траву, немов у ставок із водою. Дощ щедро облив її важкими краплями, і вона ще тугіше натягнула на голову каптур, перш ніж покрокувати далі — у високі зарості кропиви.

— Зачекайте трішки, й ми підемо разом із вами, — крикнув Аксель їй услід.

Але відчув, як Беатрис торкнулася рукою його передпліччя, і почув її шепіт:

— Акселю, найліпше не морочмося з нею. Нехай собі йде.

Коли Аксель підійшов до того місця, звідки ступила вниз та жінка, він майже очікував побачити її десь поблизу, бо ж вона легко могла заплутатись у заростях і не могти зробити ні кроку далі. Проте за нею і слід прочах.

— Дякую вам, друзі, — почув Аксель слова човняра, котрий стояв позаду нього. — Можливо, хоча би сьогодні я зможу спокійно позгадувати своє дитинство.

— Човняре, ми теж уже невдовзі залишимо тебе, — сказав Аксель. — Нехай тільки вщухне дощ.

— Не поспішайте, друзі! Ви говорили напрочуд розважливо, і я вдячний вам за це.

Акселів погляд усе ще було прикуто до дощу. А вуха почули, як за його спиною Беатрис сказала:

— Пане, напевно, колись цей будинок був просто чудовий?

— О, дійсно так, добра пані. Коли я був маленьким хлопчиком, то й не усвідомлював, який він чудовий, адже ніколи не бачив ніякого іншого. Тут було безліч красивих картин і скарбів, добрих і мудрих слуг. Отам була бенкетна зала.

— Вам, певно, прикро його таким бачити, пане?

— Я лише вдячний, добра пані, що він хоча би ще стоїть. Бо цей дім пережив на своєму віку дні війни, коли багато будинків, схожих на цей, було спалено дотла, й від них залишилися тільки насипи, густо порослі травою та вересом.

І тут Аксель почув кроки Беатрис, які наближалися до нього, й відчув, як її рука лягла йому на плече.

— Акселю, в чому річ? — запитала вона, стишивши голос. — Тебе щось турбує, я бачу.

— Нічого такого, принцесо. Просто щось є в цій руїні. На якусь мить мені здалося, наче це до мене повертаються спогади про події, що відбувалися тут.

— Які такі події, Акселю?

— Не знаю, принцесо. Коли цей чоловік згадує про війни та про спалені будинки, мені неначе щось спливає в пам’яті. Певно, ще з тих часів, коли ми з тобою не знались.

— Акселю, а хіба були часи, коли ми з тобою не знались? Іноді мені здається, що ми разом від самого народження.

— Мені теж так здається, принцесо. Просто в цьому дивному місці мені до голови лізуть усілякі дурниці.

Вона задумано подивилася на нього. Потому стиснула його руку і тихо сказала:

— Це і справді химерне місце, й воно може виявитися для нас більш небезпечним, аніж будь-яка злива.