Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

У кімнаті значно посвітлішало. Вона була розташована на зовнішньому краю нори, тому мала маленьке віконечко, хоча те й було занадто високо, щоби можна було крізь нього виглядати назовні, не встаючи на стілець. Зараз вікно було завішено шматком тканини, проте в куточку все-таки пробивався ранній промінчик сонця і кидав смужку світла туди, де саме спала Беатрис. Аксель помітив у цьому промінчику щось подібне на комашку, що зависла в повітрі просто над головою дружини. Відтак він зрозумів, що це — павучок, який повиснув на своїй невидимій вертикальній нитці й, попри те, що Аксель не відводив од нього погляду, почав своє плавне опускання додолу. Безшумно звівшись на ноги, Аксель перетнув маленьку кімнатку і провів рукою крізь простір над своєю сплячою дружиною, спіймавши павучка в долоню. Він постояв трохи на цьому місці, дивлячись униз на Беатрис. Її сонне обличчя виглядало напрочуд умиротвореним, — тепер йому майже ніколи не доводилося його таким бачити, й він неабияк здивувався, що від споглядання цієї картини його затопила хвиля щастя. Тоді Аксель уже знав, що все вирішено, і йому знову закортіло розбудити Беатрис — просто для того, щоби поділитися новиною. Та він усвідомлював, що вчинити так було би надто егоїстично, а крім того, як він може бути аж таким упевненим у її реакції? Урешті-решт він нечутно повернувся назад до стільця й, сідаючи, згадав про павучка і обережно розкрив долоню.

Коли перед тим Аксель сидів на лавці біля входу, чекаючи на перші промінчики сонця, він намагався пригадати, як йому з Беатрис уперше спало на думку вирушити в подорож. Йому вже здалося, що він пригадав ту розмову, яку вони розпочали однієї ночі в цій самій кімнатці, та зараз, спостерігаючи за павучком, який зісковзнув із краю його долоні просто на земляну підлогу, Аксель раптом почувся переконаним, що вперше вони звернулися до цієї теми того дня, коли селом проходила ота чужинка, вдягнена у темне дрантя.

Стояв сірий ранок (невже це справді було так давно: ще в листопаді минулого року?), й Аксель крокував уздовж річки стежкою, над якою звісили своє віття верби. Він поспішав із поля назад до нори, — можливо, щоби прихопити якийсь інструмент, а може, щоб отримати нові настанови від старшого робітника. Так чи так, а його зупинив багатоголосий крик, який лунав із-за кущів праворуч від стежки. Йому здалося, що там хазяйнують оґри, тож Аксель хутко почав роззиратися навсібіч у пошуках каменя чи палки. Та за мить він зрозумів, що хоча голоси — всі жіночі — й лунали сердито і схвильовано, проте все-таки в них не вчувалося паніки, без якої не обходилися напади оґрів. Аксель почав рішуче продиратися крізь зарості ялівцю і вибрався на галявину, де побачив п’ятьох жінок, котрі стояли близько одна біля одної. Вони були вже не дуже молоді, та їхній вік усе ще дозволяв їм народжувати дітей. Жінки стояли, повернені спиною до нього, і гукали кудись удалечінь. Він уже майже порівнявся з ними, коли одна з жінок його помітила й аж здригнулася від несподіванки. Відразу ж озирнулась і решта, й усі подивилися на нього мало не зневажливо.

— Ну й ну, — сказала одна з них. — Певно, це доля чи навіть і щось більше. Ось її чоловік, тут як тут, і, може, йому вдасться настановити її на добрий розум.

Та жінка, котра помітила його перша, сказала:

— Ми переконували вашу дружину не йти туди, та вона не послухалася. Вона наполягала, що повинна віднести тій чужинці їжу, хоча то, найімовірніше, якийсь демон чи ельф у людській подобі.

— Моя дружина в небезпеці? Пані, прошу вас, поясніть, що відбувається.

— Навколо нас цілий ранок блукає дивна жінка, — сказала ще одна з них. — Її волосся спадає по спині, а накидка в неї — з чорного дрантя. Сама вона стверджує, що саксонка, та ми ніколи не бачили, щоби сакси так одягалися. Вона намагалася прокрастися позаду нас на березі річки, коли ми прали, та ми вчасно її помітили і прогнали. Проте жінка поверталася знову і знову, поводячись так, ніби вона прибита горем, і час від часу просила в нас їжу. Пане, ми впевнені, що цілий той час вона спрямовувала свої чари просто на вашу дружину, бо цього ранку нам уже двічі доводилося тримати Беатрис за руки — так їй кортіло підійти до тієї дияволиці. А тепер вона від нас вирвалася й пішла до старої колючки, де та дияволиця сидить і чекає на неї. Пане, ми стримували її, як могли, проте, вочевидь, на неї вже подіяли демонські сили, бо неприродно для жінки з такими тонкими кістками й у такому солідному віці, як ваша дружина, бути такою сильною.

— До старої колючки...

— Пане, вона пішла туди буквально щойно. Проте та жінка — точно дияволиця, — тому, якщо підете по дружину, пильнуйте, щоби не спіткнутися чи не поколотись отруйним будяччям, адже рана може ніколи не загоїтись.

Аксель доклав усіх зусиль, аби приховати від жінок своє роздратування, й увічливо відповів:

— Щиро дякую, добродійки. Піду подивлюся, що задумала моя дружина. Перепрошую.

Мешканці нашого села використовували означення «стара колючка» для окреслення й тутешньої мальовничої місцини, і самого куща глоду, який виріс немовби просто зі скелі на краю виступу неподалік від нори. Сонячної днини, якщо не вирував вітер, у цій місцині було приємно проводити час. Перед очима відкривався гарний краєвид: і на навколишні землі аж до води, і на вигин річки, і на болота, які простягалися за нею. Щонеділі навколо викривленого коренища часто гралися діти, іноді навіть наважуючись зістрибувати з краю виступу, хоча, правду кажучи, спуск був зовсім пологий і не становив жодної загрози: дитина просто скотилася б униз трав’янистим схилом, наче барильце. Проте такими ранками, як сьогоднішній, коли і дорослі, й діти були зайняті роботою, ця місцина мала би бути безлюдна, тож Аксель, підіймаючись схилом крізь імлу, зовсім не здивувався, побачивши, що жінки там були зовсім самі, — на тлі білого неба вони скидалися на два силуети. Дійсно, чужинка, котра сиділа, спершись спиною на скелю, була напрочуд цікаво одягнена. Принаймні