Засліплення - Еліас Канетті

— Це тобі тільки так здається.

— Я вирахував.

— Але ж це не так. Облиш ті книжки у вітрині. Вони всі нікудишні. Я маю в теці кращі. Чекай, зараз покажу. Знаєш, що це за письмо?

— Китайське! Китайське!

— А ти, одначе, хлопець тямущий. Колись уже бачив китайську книжку?

— Ні, я здогадався.

— Оці два ієрогліфи означають Мен-дзи, філософ Мен. То був у Китаї великий чоловік! Він жив дві тисячі двісті п’ятдесят років тому, а читають його й досі. Не забудеш?

— Ні. А тепер мені треба бігти до школи.

— Виходить, дорогою до школи книгарень не минаєш? А як же звати тебе самого?

— Франц Мецґер. Як тата.

— І де ж ти живеш?

— На Ерліхштрасе, двадцять чотири.

— Таж і я там живу! А тебе зовсім не пригадую.

— Коли хтось іде сходами, ви щоразу відводите погляд убік. Я знаю вас уже давно. Ви пан професор Кін, тільки нікого не вчите. Мати каже, ніякий ви не професор. А я гадаю — професор, бо маєте бібліотеку. Марія каже, такого навіть годі собі уявити. Це наша служниця. Я, поки виросту, теж хочу назбирати собі бібліотеку. В ній будуть усі книжки, всіма мовами, й отака китайська теж. А тепер мені пора бігти.

— То хто цю книжку написав? Не забув іще?

— Мен-дзи, філософ Мен. Рівно дві тисячі двісті п’ятдесят років тому.

— Чудово! Можеш якось зайти до мене в бібліотеку. Скажеш економці, що я дозволив. Я покажу тобі краєвиди Індії й Китаю.

— Добре! Прийду! Неодмінно прийду! Сьогодні пополудні?

— Ні, ні, хлопче. Мені треба працювати. За тиждень, не раніше.

Професор Петер Кін — високий, худорлявий чоловік, учений, синолог за фахом — сховав китайську книжку до повної теки, яку тримав під пахвою, старанно її замкнув і дивився вслід цьому розумному хлопчикові доти, доки той зник з очей. Від природи небалакучий і похмурий, професор дорікав собі за те, що без будь-якої нагальної причини завів цю розмову.

Прогулюючись щоранку між сьомою та восьмою годиною, він мав звичку зазирати до вітрин усіх книгарень, які йому траплялись. І мало не з радістю помічав, що макулатура й бульварщина розходиться чимдалі жвавіше. Сам він мав найсоліднішу в цьому великому місті приватну бібліотеку. Крихітну її частку він завжди носив із собою. Захоплення книжками, єдине захоплення, яке він дозволяв собі в своєму суворому й сповненому напруженої праці житті, спонукало його бути обережним і завбачливим. Він легко піддавався спокусі купувати книжки, навіть погані. На щастя, більшість книгарень відчинялися вже після восьмої. Іноді який-небудь хлопчик-учень, що хотів утертися в довіру до начальника, з’являвся ще до восьмої, дожидав першого службовця й урочисто брав у нього ключі. «А я тут уже від сьомої!» — вигукував він, або: «Я не можу ввійти!» Це заповзяття легко запалювало такого чоловіка, як Кін, і він ледве стримувався, щоб одразу не податись услід за тими двома до книгарні. Серед власників невеличких крамниць було чимало ранніх пташок, які починали ворушитися за своїми відчиненими дверима вже з пів до восьмої. Всупереч усім цим спокусам Кін пишався своєю туго напханою текою. Він міцно притискав теку до себе, тримаючи її в особливий спосіб, який придумав, щоб вона прилягала до тіла якомога краще. Ребра відчували її крізь тоненький, такий-сякий костюмчик. Лікоть лежав у виїмці збоку, ніби спеціально зробленій для нього. Зап’ясток підтримував теку знизу. Розчепірені пальці могли помацати її з усіх боків. Свою перебільшену дбайливість Кін сам собі пояснював цінним вмістом теки. Якби вона припадково впала була на землю й замок, що його Кін щоранку, виходячи з дому, перевіряв, саме цієї небезпечної миті все ж таки відімкнувся, коштовні твори загинули б. Ніщо не викликало в Кіна такої відрази, як брудні книжки.

Коли сьогодні він, повертаючись додому, спинився перед однією з вітрин, між ним і шибкою раптом де не взявся хлопчик. Кін сприйняв цей вчинок як невихованість. Адже місця тут було доволі. Він завжди ставав за метр од вітрини, проте завиграшки читав усе, що було написано за шибкою. Очі йому слугували безвідмовно — факт досить значущий як для сорокарічного чоловіка, котрий від рання до смеркання чапів над книжками та рукописами. Щоранку очі йому доводили, що справи в них ідуть добре. Така відстань до виставлених на продаж, загальноприступних книжок засвідчувала і його зневагу, на яку вони, порівняно з неприступними і вагомими творами його бібліотеки, заслуговували вищою мірою. Хлопчик був невеличкий, Кін — надзвичайно високий. Тож вітрини малий йому не застував. Але професор усе ж таки сподівався на шанобливіше ставлення. Перше ніж вичитати хлопцеві, Кін ступив убік, щоб краще його розгледіти. Малий, придивляючись до назв книжок, повільно й нечутно ворушив губами. Він терпляче переводив погляд з книжки на книжку. Через кожних кілька хвилин повертав голову назад. На другому боці вулиці над крамницею годинникаря висів величезний годинник. Була за двадцять восьма. Малий вочевидь боявся проґавити щось дуже важливе. На пана позад себе він не звертав уваги. Може, він учився читати. Може, завчав напам’ять назви книжок. До всіх них він ставився однаково й справедливо. Відразу було видно, де він на мить затримував погляд.

Кінові стало шкода його. На цю вульгарщину хлопець марнував свій свіжий, уже, либонь, спраглий до читання розум. Якусь нікчемну книжку він прочитає через кілька років лише тому, що змалечку запам’ятав її назву. Як обмежити сприйнятливість у юні роки? Щойно дитина навчиться ходити й читати склади — і вона вже віддана на поталу першій-ліпшій погано забрукованій вулиці, товару першого-ліпшого торговця, який, дідько знає чому, поквапився на книжки. Такі малі хлопчики мають виростати в солідних приватних бібліотеках. Щоденне спілкування тільки з найкращими умами, мудра, сутінкова, стишена атмосфера, вперте призвичаювання до бездоганного ладу в просторі й часі — яке інше середовище здатне краще допомогти такому тендітному створінню впоратися з його юністю? А таку поважну приватну бібліотеку мала в цьому місті лише одна людина — саме він, Кін. Він не міг пускати до себе дітей. Його робота вимагала цілковитої зосереджености. Діти зчиняють галас. Ними треба клопотатися. Про них має дбати жінка. Щоб зварити їсти, досить звичайної економки. Для дітей потрібно заводити матір. Якби ж то мати була тільки матір’ю; але ж яка жінка вдовольниться своєю справжньою роллю?