Засліплення - Еліас Канетті
Сцена у поліцейській вартівні — зразок «вавилонського змішання мов»: Кін кається в умисному вбивстві Терези, яка там-таки присутня і яка тлумачить його слова як сповідь про умертвління якоїсь першої дружини; охоронці закону мають Терезу за жертву, а Кіна — за грабіжника; Пфаф шукає захисту в «доброго» Кіна й оплакує себе, звабленого Терезою. Привідними пасами «змішання мов» якраз і слугують «акустичні маски». Ось красномовний зразочок: «Цієї миті Кін упав на підлогу. Тереза скрикнула: «Бреше!» — «Він-бо нічого не каже», — гримнув на неї один із поліцейських. — «Казати всяк може, — заперечила Тереза». Такі нісенітниці, обшліфовані, ніби галька, штампи повсякчас зриваються з вуст Терези.
Одначе стилістика Канетті «акустичними масками» аж ніяк не вичерпується. Адже якщо герої «Засліплення» живуть в атмосфері мітів, то подати її тільки й можливо що зсередини, а вже аж ніяк не ззовні. Отже, не варто зримо відділяти зерна від полови і спрямовувати на читача вказівний палець автора, обурюватись або голосити над недосконалістю буття. Інакше кажучи, доводиться спонукати оповідача ніби «зникнути». Проте не по-флоберівськи — взявши на себе функції Бога, незримого, всюдисущого, об’єктивного. Адже Канетті відтворював не саму дійсність, а її відображення в мізках засліплених «фігур». Це відображення характеризує «фігури» (що було метою Канетті), але, на жаль, затемнює реальність (що не було метою, а лише побічним продуктом). Звільнення від цього побічного продукту вимагало особливої манери викладу.
Уявлюване й дійсне, суб’єктивне й об’єктивне, брехня й істина подаються в романі зумисне нерозчленованими, котяться єдиним потоком. Не завжди зразу розрізниш, де сон, а де ява, чи трапилося таке з героєм насправді, чи лише йому примарилось, надумалося. Іноді межа між реальним та ірреальним пролягає лише через одну фразу. Так, Кін упав, дістаючи з полиці книжку, і, опинившись під драбиною, знепритомнів. Уважаючи його мертвим, Пфаф запідозрив у Терезі вбивцю. Але тут-таки уявив собі гучний кримінальний процес, на якому виступає з блискучою викривальною промовою. «Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий».
А проте, нерозчленованість для читача завжди досить умовна. Адже існують самостійні світи Кіна, Терези, Фішерле, Пфафа. Своєю взаємною нетерпимістю вони не лише ставлять одне одного під сумнів, але в певному філософському сенсі одне одного «усувають». Те, що залишається, як після рішучого розмінювання фігур на шахівниці, і є пошукувана істина. Та й сам оповідач не такий уже й незримий, як могло б видатись. Ні, він не супроводжує нас колами пекла Данте. Він — суддя, і його зброя — кпини, іронія, сарказм.
Щоправда, все те дуже нерівномірно вплетене в тканину роману. Найбільш гротескна, фантастична й смішна його друга частина. Колосальний горб Фішерле, ніби магніт, притягує до себе все комічне і все жахливе. Перша частина може здатися розтягнутою й нуднуватою, третя — дещо умоглядною. Це великою мірою пов’язане і зі зміною декорацій: спочатку однотонність помешкання Кіна, далі строкатість міського дна, нарешті, в ретроспекції, роздуми Ґеорга Кіна та його суперечки зі старшим братом.
Хоча зміна декорацій по-своєму також висвітлює природу роману. У своїй основі він не хибує на абстракції; його ґрунт — життя як воно є.
У «Засліпленні» розповідається про щонайбуденніше життя, і автор іноді дає нам можливість це наяву відчути.
Ось, викликаний дивною телеграмою від Фішерле, паризький психіатр приїхав до Відня й з’явився на Ерліхштрасе, 24, де мешкає його брат. «Ґеорґ піднявся на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й посміхалась. Він хотів був подивитись на себе, чи все до ладу, але стримався і спитав: «Чи вдома мій брат?» Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала: «Тут, перепрошую, ніяких братів немає!» Ґеорґ Кін — у певному сенсі «людина стороння». Тому, дивлячись на Терезу його очима, ми, можливо, вперше бачимо її такою, якою вона сприймається свідомістю неупередженою, нейтральною. Хотілося б навіть сказати: «об’єктивною», аби це не породжувало нових сумнівів.
Адже що об’єктивніше насправді — вигляд «звичайної» Терези чи образ фурії, в якому вона являється Петеру Кіну? З погляду Канетті, поза всяким сумнівом, образ фурії. Як, до речі, й міт про привабливу для чоловіків кралечку, за яку вона сама себе має. У кожному разі, цей міт і образ набагато потрібніший, аніж неупереджений погляд збоку: без них із задуму Канетті нічого б не вийшло.
Письменникові Канетті необхідні суть, квінтесенція, екстракт душі героя. І він безсоромно перебільшує. Але ж перебільшує на те й створений Левенгуком мікроскоп, адже в інший спосіб бацилу не роздивишся.
У «Засліпленні» Канетті мова зокрема йде про бацил зажерливости та бацил страху. Тереза надто дурна, щоб насправді відчувати страх; Петер Кін ніколи не відчував нестачу грошей, щоб бути інфікованим бацилою зажерливости. Залишаються Пфаф і Фішерле: вони в певному сенсі зразкові.
Зажерливість — то ніби спосіб активізації енергії, страх — засіб її гальмування. Про зажерливість упродовж віків створено тисячі книг. Страх — специфічна тема XX сторіччя. Канетті — один з перших, хто «розробляв» цю тему, не втрачаючи з поля зору, одначе, й тему зажерливости. Це надає його інтерпретації страху соціального характеру.
Досить виплаті чайових з боку Кіна припинитесь, і Пфаф негайно його зрадить. Але сторож і без грошової компенсації здатний вернути йому свою «любов», якщо починає розглядати його як можливий захист від загрозливих зовнішніх сил. Таке відбувається в поліцейській вартівні, коли Пфафу здається, ніби назовні може вийти той факт, що він забив до смерти свою дружину, а потому дочку.
Страх спонукає і Фішерле діяти алогічно, ніби вступаючи в суперечність із власною натурою здирника. Банкноти в чужій кишені — для нього справдешня мука, і він не вгамується, допоки не буде їх мати. А якщо спіткає невдача — почувається пограбованим. І все-таки Фішерле самохіть тиче банкноти до кишені Кіна. Під час бійки в ломбарді їх упустила Тереза, а Фішерле підібрав, але після появи речника влади поквапився «повернути» законному власникові. І в цьому виявляється не чесність, не повага до закону, а саме страх людини «натовпу» перед необмеженістю і всесиллям влади.
Роман «Засліплення» не просто пов’язаний з «Масою і владою» спогадами про день 15 липня 1927 року, коли згорів Палац юстиції. Стосунки маси з владою — одна з найважливіших проблем
