Засліплення - Еліас Канетті
Кін згадав про ще кілька випадків зі свого життя, що проливали світло на його замкнуту й нерішучу натуру, позбавлену будь-якого шанолюбства. Але роздратування через того зухвальця, через отого нахабу, що спочатку спитав про якусь вулицю, а тоді вилаяв його, з кожним кроком наростало. «Мабуть, нічого іншого мені таки не залишається», — подумав він, відтак завернув до підворіття, озирнувся — за ним ніхто не стежив — і дістав з теки вузького довгого записника. На його титульній сторінці великими нерівними літерами було написано: «ДУРНИЦІ». Його погляд спершу затримався тут. Потім він погортав записника; понад половину його було списано. Все, про що йому хотілося забути, він занотовував сюди. Починав із дати, години й місця. Далі йшов опис випадку, який мав іще раз показати людську глупоту. Кінцівку становила відповідна цитата, щоразу нова. Це зібрання дурниць він ніколи не перечитував; досить було поглянути на титульну сторінку. Він мав намір колись видати їх під загальною назвою «Прогулянки синолога».
Кін узяв гостро підструганого олівця й на першій чистій сторінці написав: «23 вересня, 7 год. 45 хв. На Мутштрасе якийсь перехожий запитав мене, де Мутштрасе. Щоб не осоромити його, я змовчав. Чоловік не збентежився й перепитав ще кілька разів; поводився він чемно. Раптом його погляд упав на табличку з назвою вулиці. Він збагнув, що скоїв дурницю. Замість якомога хутчій ушитися геть, як це зробив би, бувши ним, я, він страшенно розгнівався й почав обзивати мене останніми словами. Якби я не пожалів його, то тієї прикрої для мене сцени можна було б уникнути. Хто виявився дурнішим?»
Останнє речення доводило те, що попуску він не давав і собі. Кін був немилосердний до всіх. Він задоволено сховав записника й забув про того чоловіка. Поки він писав, книжки в теці незручно попересовувались. Він їх поправив. На наступному перехресті він злякався вівчарки. Собака пробирався крізь натовп швидко й упевнено. На цупко напнутому повідці він тяг за собою сліпого. Про його фізичну ваду свідчив, окрім собаки, білий ціпок, що його чоловік ніс у правій руці. Навіть перехожі, які вкрай поспішали й на сліпого не мали часу, дарували собаці захоплений погляд. Вівчарка терпляче відштовхувала їх мордою вбік. Вона була міцна й гарна, і всі залюбки прощали їй таку поведінку. Несподівано сліпий скинув кашкета й разом із ціпком простяг його назустріч перехожим.
— На прохарчунок собаці! — попросив він.
Дощем пороснули монети. Посеред вулиці навколо сліпого з собакою зібралася ціла юрба. Рух зупинився; на щастя, на цьому перехресті не було поліцейського-реґулювальника. Кін підійшов і придивився до жебрака ближче. Зодягнений той був по-вишуканому вбого, а обличчя мав освіченої людини. Позаяк м’язи довкола очей у нього безперестану грали — він підморгував, зводив брови й морщив лоба, — в Кіна закралася до нього недовіра, й він вирішив, що це якийсь шахрай. Цієї хвилини з’явився хлопчик років на дванадцять, відштовхнув, не довго думаючи, собаку й кинув у кашкет важкого ґудзика. Сліпий утупився в нього й подякував іще трішечки щиріше, ніж дякував досі. Ґудзик дзенькнув так, як дзенькає золота монета. Кінові кольнуло в грудях. Він схопив хлопця за чуприну й, позаяк у другій руці тримав теку, хряпнув нею того по голові.
— Як тобі не соромно! — вигукнув він. — Обманювати сліпого!
Ту ж мить він згадав, що в теці: книжки. Кін ужахнувся; такої великої жертви він не приносив іще ніколи. Хлопець у сльозах подався геть. Щоб повернутися до звичайного, не такого гарячого співчуття, Кін витрусив у кашкет сліпого всі свої дрібняки. Люди, що стояли довкола, схвально загомоніли; тепер Кін видався собі обережнішим і дріб’язковішим. Собака знов напнув повідець. Відразу по тому, як з’явився поліцейський, поводир і його сліпий потюпали собі далі.
Кін заприсягнув собі, що якщо йому колись загрожуватиме сліпота, він накладе на себе руки. Щоразу, коли він бачив якого-небудь сліпого, його поймав той самий нестерпний страх. Німих він любив; глухі, кульгаві й решта калік були йому байдужі; сліпі викликали в нього тривогу. Він не розумів, чому вони не заподіюють собі смерть. Навіть коли вони вміли читати письмо для сліпих, можливості для них були вкрай обмежені. Ератосфен, великий александрійський бібліотекар, учений-універсал третього сторіччя до нашої ери, який мав понад півмільйона сувоїв, у свої вісімдесят років зробив жахливе відкриття. Йому почали відмовляти очі. Бачити він ще бачив, але читати вже не міг. Хтось інший чекав би цілковитої сліпоти. Для нього достатньою сліпотою була розлука з книжками. Друзі й учні благали його не полишати їх. Він мудро всміхнувся, подякував і, кілька днів поголодувавши, помер.
За цим великим прикладом маленький Кін, чия бібліотека складається тільки з двадцяти п’яти тисяч книжок, учинить, як настане час, без вагань.
Решту шляху додому він пройшов дуже швидко. Вже запевне була восьма. О восьмій починалася робота. Непунктуальність викликала в нього блювоту. Час від часу він крадькома хапався за очі. Вони бачили добре й почувалися затишно і в безпеці.
На п’ятому, й останньому, поверсі будинку на Ерліхштрасе, 24 містилася його бібліотека. Двері до помешкання були захищені трьома складними замками. Він повідмикав їх, пройшов через передпокій, де стояв тільки вішак, і ступив до свого кабінету. Теку він обережно поклав на крісло. Потім кілька разів пройшовся туди й назад анфіладою чотирьох високих, просторих кімнат, де була його бібліотека. Всі стіни до самої стелі обличковані книжками. Він повільно оглянув їх знизу догори. У стелю були вставлені вікна. Своїм горішнім світлом Кін пишався. Вікна в стінах він позамуровував багато років тому, після запеклої боротьби з власником будинку. В такий спосіб він звільнив у кожній кімнаті ще по одній, четвертій стіні — місце для нових книжок. До того ж світло, що рівномірно падало на всі полиці згори, було, як на нього, справедливіше й більшою мірою відповідало його ставленню до книжок. Спокуса спостерігати за тим, що діється надворі — ця погана звичка, яка дістається людині вочевидь від природи й забирає в неї багато часу, — відпала разом з бічними вікнами сама собою. Щодня Кін, сідаючи до письмового столу, благословляв цю щасливу ідею й наполегливість, завдяки якій збулася його заповітна мрія: мати багату, впорядковану й відгороджену від усього світу бібліотеку, де жоден зайвий стіл чи стілець, жодна зайва людина не відвертатиме його увагу від поважних думок.
У першій кімнаті
