Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова
Липень 2016 року
Доки Гуд істерично стискав у руках знайдену футболку, а я розглядав табличку на хресті, Марко стояв позаду нас, присвічуючи ліхтариком. Рука у нього помітно тремтіла. Ситуація скидалася на сон, адже хіба може бути реальним подібне? Що трапилося з Рудим? Він дійсно лежить закопаний тут, на якомусь безіменному кладовищі?
— Хлопці… — майже пошепки процідив Марко і спрямував промінь світла кудись праворуч.
Ми не відразу зреагували. Першим повернув голову Паша, а тоді і я.
— Що за хрінь?! — з неприхованим страхом крикнув у ніч Гуд.
Я дивився туди, куди падало світло, але не міг зрозуміти, що так їх лякає — подумаєш, кілька порожніх могил в рядочок. Аж доки я не полічив їхню кількість…
— Я звалюю! — налякано крикнув Гуд і втік туди, звідки ми прийшли.
— Пашо! Блядь… куди ти?! — Марко спробував його зупинити, але той надто швидко розтанув у темряві.
— Облиш його… — я торкнув Марка за плече і той обернувся до мене. — Наш Робін Гуд не такий хоробрий, як колись.
Ми ще кілька секунд простояли мовчки, дивлячись один на одного, доки наважилися оглянути знахідку й придумати, що ж нам робити далі. Ми не знали, ані котра година зараз, ані де саме перебуваємо. Кладовище видавалося невеличким та покинутим. Складалося враження, що тут нікого не ховали уже кілька десятків років — не горіло жодної лампадки, ніде не було видно бодай одного свіжого вінка чи букетика квітів. Усе тут було на вигляд покинутим, окрім наших могил…
Я зробив перший крок. Підійшовши ближче до химерної знахідки, спрямував світло ліхтаря на наступний хрест. На ньому, так само як і на першому, висіла криво прибита табличка з ім'ям та датами. Після закопаної могили Святослава стояла порожня для Влада. Дата народження, звісно ж, збігалася з реальним днем народження, а смерть позначалася датою на день пізніше від Святославової.
— То він помре завтра? — якось надто спокійно спитав Марко, що якраз приєднався до мене.
— Ми всі помремо завтра… — відповів я, вихоплюючи по черзі наступні три таблички.
— Що за божевілля? — Марко похапцем пробіг по краєчку порожніх могил і зупинився біля своєї. — Я останній.
— Щасливчик, — спробував пожартувати я.
— Вшиваймося звідси. Збираємо речі, сідаємо в машину і до побачення!
Я кивнув, але не зробив жодного кроку. Мені було страшно, але так кортіло оглянути тут усе й зрозуміти, в чому ж таки суть.
— Ти йдеш?! — нервово скрикнув Марко, що вже встиг на кілька кроків відійти від мене.
— А як же Святослав? — спитав я.
— А що він? Нехай цим займається поліція. Подамо заяву про зникнення, коли приїдемо у Франик!
— Стривай… Давай-но ще раз усе оглянемо? А якщо це Свят нас так розводить? Вирішив пошити нас у дурні, щоби помститися за шкільні кепкування? Знав же, що ми його шукатимемо, що стривожимося… Влаштував оцю хрінь, аби нас налякати до всирачки, а сам сидить десь у кущах й давиться від сміху.
— Та ну. Він би до такого не додумався…
Спочатку Марко покрутив вказівним пальцем біля скроні, пояснюючи цим жестом, що я бовдур. Проте за мить його таки охопили сумніви. Ситуація, що склалася, дійсно лякала. Проте якщо підключити логіку, все значно легше пояснити жартом. У реальність подібне просто не вписувалося ані так, ані сяк.
— О'кей. Твоя взяла, — промовив переможений Марко й повернувся.
Івано-Франківськ, наші дні
Наталка, як очікувалося, від цигарки відмовилась. Я повільно скурив свою й притягнув на балкон дві хиткі табуретки з кухні.
— Ви ж не проти залишитись ненадовго тут? — поцікавився у неї.
— Ні, ні. Все чудово, — відповіла вона з сором'язливою усмішкою на вустах.
Балкон був незаскленим. З огляду на безпеку — це проблема, але на переоснащення грошей не знайшлось ані у попередніх власників, ані в мене. Тому ми сиділи на дев'ятому поверсі просто неба. День був доволі теплим й приємний вітер обдував наші обличчя. Я любив сидіти тут. Відкритий простір добре впливав на думки і самопочуття.
— Розкажіть мені про Марка.
— Чому саме про нього? — здивовано поцікавився я.
— Про нього я знаю найменше. Якщо з рештою все більш-менш зрозуміло, то з Марком геть нічого...
— Гаразд, слухайте… — і я взявся розповідати про єдиного нормального у нашій зграї.
Як я вже згадував раніше, Марко був тихим і непримітним. Він мав спокійний, урівноважений характер, ніколи не ліз у суперечки і тим більше у бійки. В школі не виділявся нічим, окрім оцінок. Всі складні домашні завдання ми списували у нього, бо ж мізки в цього хлопця справді були на місці. Він завжди поводився достойно, хоча й мав певні проблеми в сім'ї.
Пригадую, як одного жовтневого вечора він прийшов до мене додому і попросився залишитися на ніч. На вулиці мерзенно лляло, мов із відра, а вночі обіцяли перші заморозки. За такої погоди ми не тусувалися після уроків, а розходилися по домівках. У Марка був вітчим — дядя Славік, як ми його кликали. Колишній «юний технік», з тямущою головою та «золотими» руками, проте зловживав алкоголем. У вільний від пияцтва час він заробляв на життя ремонтом дрібної техніки. Їхня квартира була просто таки завалена різним мотлохом — усюди валялися якісь лампочки, гвинтики, робочі й неробочі транзистори і паяні по десять разів мікросхеми від телевізорів й касетних магнітофонів. Здавалося, що стіни й мешканці тієї квартири були просякнуті запахом розжареної паяльником каніфолі. Проте нам, хлопчакам, завжди подобалося досліджувати той мотлох. Завдяки халтуркам вітчима Марка ми першими у школі побачили комп'ютер —Pentium II та ігрову консоль Sega на лазерних дисках. Але це були єдині плюси перебування у них вдома. Майже завжди дядя Славік напивався і з кулаками розганяв нас.
Того холодного дощового дня Марко прийшов до мене з глибоким порізом на щоці, увесь розхристаний, мокрий до нитки й заплаканий. Мої батьки вельми стривожились, привели його до ладу й дозволили залишитись у нас на кілька днів, доки його мама нарешті отямилась і забрала сина додому. Тоді я дізнався, що Маркова матір теж випиває…
Вертаючись подумки у той вечір, коли ми натрапили на заготовлені для нас могили,
