Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

що відбувається, я стояв там сам. На кладовищі стало зовсім тихо. Надто тихо. Я вирішив не піднімати квітів, бо тут тхнуло, мов у домовині… Мені нестримно хотілося блювати, тож я позадкував. Тоді до мене нарешті цілком дійшло, хто похований тут під моїми ногами, і що зараз відбулося. Я щодуху рвонув слідом за Марком.

Наздогнав його вже майже на березі Дністра. Приєднався, не зронивши ані слова. Стояла глибока ніч, й уже не було чути ані солов'їв, ані цвіркунів, ані псів. Усе поснуло. Потроху здіймався прохолодний вітер, який розхитував верби, що подекуди підступали до берега, аби вмочити свої сріблясто-зелені гілки у воду, й піднімав неспокійні хвилі на річці. Вочевидь ось-ось мав пуститися дощ.

Повернувшись до табору, ми знайшли вже добряче п'яного Пашу, який напівсидів-напівлежав біля розпаленого багаття. Поряд його ніг валялися на третину спустошена пляшка горілки, зо дві бляшанки з-під пива й ще одна розпочата була в руках.

— Мужики, де ви, з біса, так довго тинялися? — кинув він, щойно побачив нас.

— Збирайся. Ми валимо звідси, — сказав Марко.

— О'кееей, — протягнув Гуд. — Але я тут посидів, подумав…

— …і напився, — не втримався я від коментаря.

— Та пішов ти! — гаркнув у відповідь Гуд.

— Я сказав, ми їдемо звідси негайно! — не витримав Марко, підлетів ближче й вибив з Пашиної руки банку. Пиво з шипінням полилось по землі.

— Що ти, блядь, зробив! — Гуд, дедалі більше розлючений, зірвався на ноги й навис над значно дрібнішим від нього Марком. — Ти щось поплутав, малий! Нагадати, хто тут головний?!

— Хлопці… хлопці, — втрутився я. — Досить. Охолоньте! — здавалося, вони мене не чули й не бачили. Проте я не вгавав: — Ви геть з глузду з'їхали?

Хлопці стояли один навпроти одного, наче боксери на рингу. Як два роз'ятрені спартанці із затиснутими до хрускоту кулаками, і кидали один на одного сповнені крові погляди. Кожен був готовим атакувати. Павлом керував алкоголь, а Марко діяв під впливом страху після видива на кладовищі. Я все ж зумів влізти поміж них і зробив спробу зупинити їхній шал, розпихуючи в сторони своїми худими руками.

— Досить уже! — гримнув я. — Сядьте й заспокойтеся, а то ж як тупі малолітки!

Лідером я ніколи не був, але цього разу до мене дослухалися. Марко зціпив зуби й опустився на розкладний стілець, а Павло поплентався до намету, біля якого стояв ящик з провіантом. За мить він повернувся з трьома бляшанками пива.

— За ваше здоров'я, — пробелькотів, відкриваючи напій.

Марко крутив у руках свою банку, але не пив. А я просто поставив пиво на землю. Алкоголь здавався зараз недоречним, адже Святослава досі нема, і вся та жаска хрінь на кладовищі потребувала якогось осмислення і логічного пояснення.

— А де наш солдатик? — спитав у Гуда Марко.

— Влад дрихне в наметі, — Паша голосно відригнув. — Коли я повернувся, то кликав його випити, але ж він спить без задніх ніг.

— А тепер серйозно, — цього разу вже обережніше почав Марко. — Нам треба їхати звідси. Поки ти тут напивався, ми з Тьомою на дещо натрапили.

Павло кивнув, щоб той продовжував.

— Над тими ямами стоять хрести — на табличках наші імена та дати. Ось дивися, — він простягнув свій смартфон, де світився нещодавно зроблений знімок. — Дата смерті в усіх, крім Святослава, припадає на завтра…

— Вже на сьогодні, — уточнив я, позираючи на годинник. — Завтра настало понад дві години тому.

— Суті не змінює! — у тоні голосу Марка відчувалося роздратування. Ще ніколи в житті я не бачив його таким.

— Ми всі помремо, я зрозумів, — з насмішкою підсумував Паша. — То й що? Влад спить, я теж із ніг валюся. Зачекаймо хоч до ранку, чого вже поспішати? Може, то жарти такі? Я, поки сидів тут наодинці, подумав, що то рижий над нами так жартує.

— Ми теж про це думали, — підтвердив я. — Тому й пішли шукати його далі та знайшли дещо ін…

— Ось це, — перебив мене Марко й дістав з кишені записку, яку він підібрав на цвинтарі.

Паша взяв папірець, покрутив його, прочитав текст, а тоді розгублено сказав:

— Я щось не зовсім доганяю…

— Це чекало нас на могилі Ліди… — чомусь пошепки промовив Марко.

— Якої ще Лі… — Павло урвався на півслові. Здається, щось таки ворухнулося в його пам'яті. Згодом він ще раз прочитав записку й вилаявся:

— От чорт…

Івано-Франківськ, наші дні

— У мене одне питання, — з недовірою в голосі мовила Наталя. Тим часом, доки ми балакали, я зробив гарячого чаю з бутербродами, й сидіти на балконі стало затишніше. — Чому про Ліду я дізнаюся лише сьогодні?

— Бо я нікому досі не розповідав про це…

— А чому змовчали? Це ж важлива інформація для слідства! — обурилась вона.

Я не відповів. Відламав шматочок хліба від свого бутерброда й кинув на дашок балкону, що був під нами. Щойно крихти впали на бляху, відкілясь злетілися крилаті пацюки — сиві голуби. Я скинув ще один подрібнений шматок і аж тоді заговорив:

— Рідним Ліди й так видалося складно пережити її смерть. Уявіть собі, як вони б почувалися, якби через багато років хтось знову почав колупатися в болісних спогадах? Слідчі, прокуратура, адвокати… Усі вони почали б піднімати архіви й проводити допити. Що б це змінило? Хтось ожив би? — я коротко засміявся. — Чи, може, когось покарали б?

— Хіба вас.

Я здригнувся.

— Я своє покарання відбув, — холодно відрізав. — Пийте чай, поки не охолонув.

Осінь 1999 року

Ми так чекали випускного року, але події того літа зіпсували нам геть усе. В одинадцятий клас пішли до старої школи, де доводилося терпіти перешіптування за спиною й показування на нас пальцями. То було з біса нестерпно.

Дружба у нашій п'ятірці почала поступово згасати, мов сонячне тепло з настанням осені. Щодень ми дедалі рідше збиралися разом на перервах та у дворі. Я пересів за іншу парту, розділивши сусідство з прищавим хлопцем в окулярах. Невдовзі ми вже навіть не віталися один з одним.

Паша, що було цілком у його стилі, вдавав, наче