Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова
Я підійшов майже впритул до Наталі й зазирнув просто їй в очі. Дівчина здригнулася. Відвернувши погляд кудись на стіну, вона боязко, ледь-ледь чутно промовила:
— Продовжуйте…
Липень 2016 року
Пошукова бригада складалася з мене, Гуда та Марка. Поки хлопці шукали в автівці щось корисне для рятувальної операції, я зазирнув до намету, аби підняти Влада. Проте той продовжував спати, як то кажуть, «без задніх ніг». І це не було дивним, адже він ужив алкоголю найбільше. Врешті ми озброїлися двома ліхтариками, рятувальним жилетом та невеликим шнурком (а раптом доведеться витягувати друга з біди) й рушили вздовж берега. Йшли швидко, час від часу гукаючи рудого на ім'я. Він не озивався. До наших вух долітали лише плюскіт дністрової води об каміння та вечірнє муркотіння цвіркунів.
— Свят! — знову й знову кричав уже стурбований Паша.
— Він добре плаває? — розгублено спитав Марко. Ми перезирнулися і стенули плечима. Ось так — товаришуєш з людиною зі школи, а навіть не знаєш, чи вміє вона взагалі плавати.
— Гуд, посвіти туди! Я, здається, щось бачив! — Марко показував рукою кудись праворуч берега.
Павло спрямував промінь свого ліхтарика туди, куди вказав Марко. Я теж повернув голову у той бік. Спочатку ми не бачили нічого, окрім низьких кущів й трави, проте згодом світло впало на якусь темну купу, яка лежала на стежинці між чагарником.
Першим побіг Павло, а за ним помчали й ми з Марком. Світло ліхтариків хаотично стрибало, ніби світломузика в нічному клубі. Проміння то злітало вгору, виловлюючи з темряви контури дерев, то падало вниз на нерівно протоптану стежину під нашими ногами.
— Блядь, це човен! — на одному подиху кинув Гуд.
Ми зупинилися перед знахідкою. І дійсно — це був покинутий гумовий човен, на якому кілька годин тому відплив Святослав. Рудого поряд не було. Його вудка та майже порожня пляшка води лежали на дні човна у великій калюжі річкової води.
— Свят!!! — гучно крикнув Марко. — Святослав! Рудий!
Раптом у відповідь ми почули гавкіт пса. Десь далеко, в селі… і більш нічого. Ми не на жарт стривожилися й запанікували. Першим заговорив Марко:
— Хлопці, мені здається, що човен хтось відтягнув сюди… — його голос ледь помітно тремтів. — Якби його винесло водою, він мав би лежати ближче до річки. Хіба ні?
Ми перезирнулися і зрозуміли, що Марко має рацію.
— Пішли шукати далі, — віддав наказ Павло і рушив угору стежиною.
Шлях заводив нас усе далі в узлісся. З кожним кроком дерева щільніше тулилися одне до одного й дедалі менше місячного світла проникало до нас. Ставало моторошно.
Я ніколи не був боягузом, але знаєте, це дуже неприємне відчуття, коли темрява й тиша стискають тебе в лещата, а ти нічого не годен чути, окрім власного серцебиття й шурхоту ніг. Але ті ноги наче й не твої… кроки ніби не твої… Наче якоїсь істоти, що йде поруч з тобою (або істоти, яка живе в тобі).
— Там далі щось є, — повідомив Паша.
Ми рушили вперед, доки стежка не вивела нас із темного узлісся прямо на межу невеликого на перший погляд кладовища, й опинилися на вершині пагорба, що його ясно освічував повний місяць.
— Святославе! — крикнув Марко.
У відповідь — тиша.
— Чувак, ти де?! — гукнув я, відчуваючи, що вже добряче змерз. — Вертаємось. Він або нас розводить, або змахався додому. Бозна-що в того рудого в голові!
Хлопці вже були готові пристати на мою пропозицію, як я дещо помітив…
— Що за хрінь?
Зробив кілька кроків уперед і чітко побачив яскраву пляму, що майоріла в темряві.
— Що? — спантеличено промовив сам до себе Гуд, коли підійшов ближче.
Це був шматок помаранчевої тканини, прив'язаний до хреста над могилою.
— Твою ж мати! — налякано сказав Паша. — Це, блядь, те, що я думаю?!
Він потягнув тканину на себе і та з легкістю піддалася. За мить в його руках опинилася футболка. Святославова футболка, котра висіла над свіжою могилою. Доки шоковані Марко з Павлом роздивлялися знахідку, я посвітив своїм ліхтариком на могилу.
— Народ… — повільно мовив я. — Краще гляньте сюди…
Вони синхронно повернули голови і застигли, мов укопані. На хресті, як годиться, була прикріплена табличка з написаним білою фарбою ім'ям покійного. На ній зазначалося: «Рубчак Святослав Ігорович» і дати народження та смерті. Остання збігалася з сьогоднішнім днем.
Івано-Франківськ, наші дні
— Як гадаєте, футболка навмисне була пов'язана на хрест?
— Звісно. Ми повинні були знайти могилу, адже з цієї точки й почалася гра, — відповів я Наталі.
Тим часом ми перемістилися до крихітного незаскленого балкону, щоб покурити. Я мешкав на дев'ятому поверсі. Краєвид відкривався такий собі — сірий понурий двір посеред сірих панельних багатоповерхівок. Гарно було лише тоді, коли призахідне сонце розфарбовувало небо багряним.
— А чому ви не розкопали одразу могилу?
— Для чого?
— Щоб перевірити, чи там не похований ваш друг, — сказала Наталя.
Я розреготався. Ось так якось нестримно, раптово, голосно. Я сміявся, тримаючись за живіт. Розмахуючи руками, випадково впустив через поручні балкону свою ще не прикурену цигарку.
— Чорт, — я вмить заспокоївся і з сумом глянув униз.
Хвильку подумав над її питанням і відповів:
— Дівчинко моя, ви хоч уявляєте, як ми почувалися? Ніч, холод, свіжа могила з ім'ям зниклого друга…
— Ну-у… — вона почала щось винувато бубоніти.
— Та й наступна знахідка нас узагалі налякала до півсмерті! Куди там думати про копання в землі? — я розтягнув губи в широкій посмішці й підкурив нову цигарку.