Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

Липень 2016 року

Спритний позашляховик опинився у місці призначення. Дорогою ми робили коротку зупинку, аби випити на заправці кави й сходити до вбиральні. Невдовзі ми таки приїхали в село Петрів, яке обрали для свого відпочинку, й одразу за ним звернули на худий путівець, що привів до берега річки. Сонце вже давно прокинулось й упевнено рухалось зі сходу в напрямку зеніту. Могутній Дністер шалено гудів й виблискував під спекотним промінням. Вийшовши з авто, ми із задоволенням вдихнули прохолоду, яку випромінювала швидкоплинна ріка.

Місце було дивовижно гарним. Тут тобі і похилий земляний берег, всипаний плескатою галькою під саму воду, і невеличке сонне узлісся за спиною, де знайти дрова на багаття не проблема, і затишна самотня галявина для нашого табору. На протилежному березі височів порослий чагарником пагорб, який вигинався півколом уздовж ріки. Пагорбом збігало кілька добре втоптаних стежин поміж зелених вербових кущів та інших листяних дерев.

Доки хлопці розвантажували речі, Ми з Владом узялися до облаштування. Я легко впорався із двомісною китайською «черепашкою» самостійно й устиг допомогти другові зі складнішою конструкцією великого намету. Ми розтягнули каркас з міцних металевих трубок, напнули на нього водонепроникний тент, а коли намет стояв, закріпили його по кутах металевими кілками до землі. Далі залишилось ще облаштувати місце для багаття і скласти мангал.

— Ну що, Святику, не так уже й погано тут? — голосно сказав Марко, торсаючи рудого за плече.

А той тільки ледь помітно всміхнувся і відійшов убік. До кепкувань йому не звикати. У молодших класах, доки він не затусив з нами, його з певною періодичністю били поза стінами школи і в коридорах під час перерв. Одного дня, на початку восьмого класу, коли Павла перевели до нашої школи, ми з ним удвох ішли в «курилку» у сусідній зі школою дворик. Там ми стали свідками чергових побоїв Святослава: троє дев'ятикласників щосили штовхали малого шестикласника по трикутнику, кидали на землю, знову смикали догори й, захлинаючись реготом, скандували популярну на той час дражнилку «рижик-рижик-конопатик». Хлопчик плакав. Я чітко пригадую, що ми всі час від часу бачили, як над рудим знущаються, але ніхто не заступався. Ніхто, доки в школі не з'явився Павло. Того дня за «рижика» вперше у житті хтось встряг у бійку. За кілька хвилин під оком Павла красувався великий багряний синець, з носа юшила тоненька цівка крові, а сорочка зі шкільної форми вочевидь потребувала порції хлорки та ниток із голкою. Він узяв на себе добрячий удар, але вистояв. Геть здивовані несподіваною хоробрістю, дев'ятикласники по черзі плюнули на землю, зронили кілька матюків та й пішли геть.

По тому до Святослава чіплялися нечасто. З того самого дня рудий долучився до зграйки, а Паша став нашим ватажком й отримав прізвисько Робін Гуд. Скорочено ми кликали його Гудом.

Івано-Франківськ, наші дні

— А які у вас, Артеме, були стосунки з Гудом? — поцікавилась журналістка. — Якщо я все правильно зрозуміла з ваших спогадів, його прізвисько мало ще й інше значення?

— Так. Він дійсно був добрим, — я затнувся на мить, але врешті сказав те, про що мовчав зі школи. — Але це все було «на позір». Він з самого початку грав роль благородного лицаря, готового боротися за честь та справедливість, проте насправді був дещо інакшим.

— Що ви маєте на увазі? — спантеличено спитала в мене дівчина.

— Пригадуєте, де він опинився після трагічних подій із Лідою?

— У психлікарні…

— Власне, перед тим, як переїхати до нашого району, він мав проблеми з цим. А після Ліди в нього трапився рецидив.

Я зіпнувся на ноги й повільно закрокував кімнатою. Спогади виринали в моїй голові кадр за кадром, образи оживали, знову розбурхані емоції нуртували в моїх судинах, аж кинуло в жар. Раптом серце боляче стиснулося, викликаючи бажання де-небудь заховатися. Потрібно було негайно припинити цю сповідь й вигнати журналістку геть з мого помешкання, але снігову кулю не зупиниш, коли вона уже мчить з гори. Дороги назад немає. Доведеться розповісти тут і зараз усе, що було насправді. Доведеться озвучити все те, що спіткало нас того літа 2016 року, і все, що передувало йому.

Липень 2016 року

Покриття мобільного зв'язку тут практично не виявилось, так-сяк ловив мережу оператор Святослава, а в нас усіх було нуль поділок. І це на краще, адже для справжнього відпочинку тільки й треба, щоб ніхто не турбував дзвінками з роботи.

Ми неквапом розбили табір, розпалили багаття й випили по кілька бляшанок пива за приїзд. Коли зняли першу порцію смаженого м'яса з мангалу й дістали пляшку горілки, сонце вже поволі схилилося до заходу. Помаранчеве світло лягало довгими лінивими пасмами водою й землею, наші тіні видовжувалися. До слова, рибалити ми навіть не починали, а лише безупинно ділилися своїми історіями, які накопичилися за роки.

Влад у кількох не надто приємних деталях описав свій досвід бійця АТО. Він побував там двічі по кілька місяців добровольцем — під Волновахою та пізніше у селі Троїцьке. Розповів про страшні умови, холод та нестерпно бридку й одноманітну їжу на фронті. Одразу після Великодня він потрапив під ворожий обстріл і повернувся додому. Без поранень. Але я розумів, що попри героїчні розповіді Влад переважно відсиджувався в окопах, зігріваючись горілкою у фляжці разом з побратимами. Тепер випивати він почав ще частіше.

Павло скаржився на роботу, на розбещених нахабних жінок, які лишень думають про гроші. Він скаржився на сестру, на батьків, на державу. Він скаржився на все своє життя. Взагалі-то Паша загрібав непогані гроші в сфері ІТ. Заробітної плати у доларах вистачило на власну квартиру і дійсно хороше життя, але йому всього було мало. Роки змінили його. Це вже був не наш Робін Гуд, а радше типовий чоловік-тінь середнього класу. Від Гуда залишилася лише колишня врода.

Марко мовчав, уважно слухаючи, а я у двох словах переповів ключові моменти своєї біографії за минулі роки — як випхали з вишу, запхали на нудну роботу, і що я досі живу з батьками. Зупинятися на своїй нікчемності я не хотів. У них усіх життя склалося непогано, а я залишився в тилу. Ні дружини, ні сина, якому можна було б