Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Сіно таке хистке і таке добре. Воно може бути золоте, а може бути сіре. Тоді мама називає його зеленим. А тато каже, що треба складати в оборозі при дощаній стіні з щілинами, щоб вітер досушив. І не толочити, щоб не затхнулося.

За день трава може висохнути лиш як дуже спекотна погода або коли кошено пізно (наприклад, у серпні) і вона вже досить висохла в землі. А переважно треба складати в остриви чи в пласкєнки. Острива — це молода смерека-сушиця, якій щось не дало рости. Вона на пні висохла, втратила хвою і стала легкою. Тоді її спилюють і відрізають верх. Залежно від товщини (оптимально — як рука вище ліктя) висота складає від двох до двох з половиною метрів. Найважливіше, щоб на остриві були рясні рівномірні гілки. Їх зрізують, але не повністю, лишаючи чопи приблизно по двадцять п’ять сантиметрів. Якраз на чопах і тримається сіно. Коли його накидати, то острива вже не просто острива, а копиця.

Вміти кидати остриви не так складно, але треба вміти. Рівномірними пластами сіна обкладати остриву навколо знизу вгору. Ще копиці можуть бути тонкі й товсті. Якщо сіно вже доволі сухе, то його кидають великими пластами. За кілька днів дійде — і одразу в оборіг. А якщо сіно сире, то кидають тонкі копиці, щоб добре просохли.

З такої властивості копиць за радянських часів була користь. Бо люди косили на своїх городах, а мусили здавати сіно в колгосп. Дідо з бабою теж.

Після важкого трудового дня на полозі (бо щойно скошена трава називається «поліг») приходив чоловік від колгоспу і рахував, скільки накидано копиць. Аби потім стільки ж забрати. То баба з дідом мусили хитрувати. Не дивилися — сире чи не сире, а таки туго складали сіно у товсті копиці. Відтак серед ночі вставали і йшли красти самі в себе. Розбирали копиці в місячному світлі, а потім знову складали, але вже тоненькі. А сіно, яке лишалося, забирали в оборіг і складали попри стіну. Бо ж свою корову теж треба чимось годувати в зимі.

Пласкєнка — мала копичка без остриви. Назва походить від слова «пласт», бо теж викладається пластами. Але в гуцульському діалекті перед м’якими і пом’якшеними звуками у вимові «т» перетворюється на «к». Тому так. У пласкєнки часто складають отаву, якщо їй лишилося небагато, щоб досохнути. Наступного дня її ще розтрушують, як спаде роса, дають кілька годин провіятися і закидають в оборіг.

Пласкєнки наймиліші. Під ними можна спати. Або й на них. Вони виглядають такими пухнастими, як овечата.

Ще є один спосіб скиртування сіна — це може бути й шестиметрова пряма жердка, яку вертикально закріплюють у землі, довкола встеляють гілля, щоб сіно не лежало на землі і не гнило знизу, а тоді накладають сіно, старанно втолочуючи, щоб міцно трималося. Така гігантська копиця називається просто «сіно».

Такі «сіна» стоять усю зиму. Їх громадять переважно на віддалених від хат полях, де нема оборогів. Бо як маржини є багато, то й сіна треба багато. А як оборіг малий, то все не помістить. Тому спочатку годують корову сіном, що в оборозі біля хати. А коли серед зими чи під весну закінчується, то йдуть на дальші поля і звідти везуть саньми.

Із сіном праця важка, бо завжди в спеку. А в горах тим більше, бо складності додає нерівна поверхня. Але відтак корівка дає добре молоко, і все врівноважується.

Як є праця, то є втома. Як є втома, то є відпочинок. Як є відпочинок, то є сила. Як є сила, то можна знову до праці, щоб жити в своєму світі в радості.

Щороку спина згорає на сонці й шкіра лупиться. Піт солоний очі промиває, а витерти нема як, бо на спині несеш верету з сіном і міцно тримаєш обома руками, аби не випустити. А в пазуху і у волосся насипалося трини із сіна. І ходиш такий запорошений. Але як до заходу сонця все швидко поробити, то можна встигнути на річку. А там уже прохолода і легше. І грайливі водні буруни добре позмивають усю трину і піт. Лишиться тільки солодка знемога. І голод. Бо після купання хочеться їсти. Наприклад, кулешу зі шкварками і смаженим яйцем. А потім ще й кулешу з молоком. А тоді вже й добрий сон. А чом би й не на сіні?

Сестра придумала все якнайліпше. Я ще їхав у автобусі з Франківська, як вона потелефонувала, що чекатиме в Брустурах на зупинці біля каплички, і коли зійду, то одразу подамося на річку. В мені трохи пробивалася втома і підганяла додому, до сну, але згадки про колишні цілолітні походи на річку додали жвавості в серце. Тим більше, з дороги хотілося змити пил і піт.

Завжди найкраще на прокуравському роздоріжжі між Космачем і Брустурами вибирати Брустури і спускатися вниз під могутньою скалою, переїхати чи перейти міст над річкою, яка встигає підморгнути блискотливими хвильками, і знову піднятися шляхом поміж зеленню. А вже далі починаються дерев’яні й цегляні хати, сінокоси і толоки, люди, корови і пси.

Зупинка біля каплички — друга на території села. Недавно поробили симпатичні дашки з любою і милою назвою «Брустури», так що вже на першій хочеться виходити, бо вже приїхав на свою землю, але таки їду до другої. А сестра вже на місці, і ми справді одразу йдемо до річки. Повз лікарню і вниз. Від центральної дороги менше десяти хвилин. А там знову зелень і вода. Ах!

Надто глибоких плес на нашій річці Брустурці нема. Метрів по три-чотири глибини є у Гучку і під Олексиним, але то трохи вище за течією від нашої хати. Такі глибокі лиш два невеликі відрізки річки, а так усюди можна легко переходити вбрід, підкотивши штани до колін. Тому плесо під лікарнею завглибшки десь метр сімдесят приємно здивувало. Бо раніше і тут, і ще в кількох місцях було хіба до півтора метра. Але цього