Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Потім уночі десь випав дощ. Але такий, що й не було чути. Але випав, дав вологу і свіжість. Тож вчорашній ранок почався з пташок. Вони розбудили. Тоді я сидів біля вікна і думав: «Вікно пташок».

Нарешті ці гарні малі створіння одержали воду і силу співати. Голосно, дзвінко, різними голосами в зелені, світанковому спокої.

А зараз знову дощ. Так шумить-шумить. Дуже рівний. Стрункий, як парубок. Може, буде свататися до берізки. Їх, правда, дві. Котру вибере? Як співає Цой, «дощу стане на всіх». Але тепер співав не він. Щойно була французька музика. А зараз якась новорічна. І цей дощ.

А в ніч на 27 липня 2008 року я був у селі, сидів на лавці біля вікна і писав вірш при світлі надвірної лампочки, що крадькома зазирала крізь шибу. Стояла глибока тиша. І раптом під піччю щось зашаруділо. То миша з’їдала зі свинячого відра крихти. Я не придумав нічого кращого, як побажати їй смачного.

То була ніч, коли не дуже спалося. Ми всією сім’єю були не в хаті, а в кухні на пивниці, бо хату могло знести. Тоді велика хата, яку батьки будували все життя, вже не мала ціни. Думалось, аби самим лишитися неушкодженими.

Затяжні дощі в горах роблять багато змін. Постійно утворюються зарви. Горби буквально розсуваються, і міняються ландшафти. Тоді на полі високо над хатою вирвалися з розмоклої землі кілька міцних ясенів і помчали жолобом вниз. Дорогою зачепили стару яблуню, кілька верб і лип. Це було попередньої ночі. Тоді ми ще спали. Якраз у хаті. Ніхто не думав, що таке може статися. А як попрокидалися, то жахнулись. Гора дерев із землею була майже така заввишки, як хата. Край цієї зсувної маси легко притиснувся до підмурівка.

Якби зсув пішов кілька метрів управо, то хату би знесло. Усвідомлення цього й змусило ночувати в кухні, бо наступної ночі далі могли бути зсуви. Але не було. Поволі дощі втихли. Прийшла комісія з району, описали збитки на сорок сім тисяч гривень. І все. Тато ледве домовився, щоб трактор, який наводив лад на загальносільській території, трохи розтрутив гору дерев і землі. Комісії більше не було. А ми ще довго лопатами розрівнювали глину. Дерева випилювали на дрова.

І такий дощ страшніший за гучний, бо потиху може наробити багато біди. А переважно в горах бурхливі грози з громом і блискавками. Чи батьки, чи баба змалку вчили нас із сестрою хреститися, коли блискає, щоб грім не влучив у хату. І стрітенську свічку запалюємо.

А зараз ця спокійна і виважена міська зелень. Вона вже не шалена, як навесні. Не втомлена, як під кінець літа. А впевнена і зріла. І перед мене — вікно. От уже халепа! Одна частина засклена, і хоч усе видно, але крізь перепону. І хоч би скло ідеально чисте і все можна добре роздивитись, але не торкнешся найближчих гілок. А ще ця частина вікна не відчиняється. А інша частина відчиняється. Але ж ні! Все одно без дотику, бо на рамі протимоскітна сітка. І живої зелені не видно так, як хочеться. Ух!

З того всього пішов на кухню. Там ще нормальне дерев’яне вікно. Відчинив, подихав.

Що я роблю? В мене ж є ключ від вхідних дверей! Я ж можу вийти на вулицю.

У під’їзді мокрі сліди. Хтось із сусідів недавно прийшов. Ця людина вже собі подихала хорошим післядощовим повітрям. Уже собі задоволено щось готує перекусити чи прилягла перепочити.

Надвір знов повиходили діти й бабусі. Цей неґречний дощ був змусив їх ховатися під дахом. Цікаво, чи вони всі зайшли до когось одного, а чи кожне пішло до своєї квартири?

А в місті дощ ліричний, спокійний. То можна й помедитувати. Вже з котрою кавою. І скільки б не було різноманітних кавових напоїв з усякими добавками, проте нема нічого ліпшого за три ложки заварної кави, залитої кип’ятком у глиняному горнятку на вершині гори.

Майже мимоволі днями втрапила до рук книжка Василя Симоненка. Встиг прочитати лиш одне оповідання, але зворушило — «Дума про діда». Чи то «старість», а чи втома від літературщини, але зараз саме такого враження потребується. Не вишуканого стилю, вибагливої мови, несподіваних сюжетів, а зворушення, усмішки, розчулення…

Одразу й згадав про свого діда Василя з Брустурів. Буває, згадую про нього в різних текстах. Хто їх читає, той і знає про діда. Так вийшло з одною пані, яка раніше бувала в нашому селі і знайома з деякими людьми. Тож коли ми перетнулися, ну розпитувати, ким же був мій предок? Чи, може, головою колгоспу? Чи головою сільради? Бо з моїх описів справляє враження великої людини.

Я аж розгубився. Адже велич мого діда для мене виявляється у зовсім інших речах. Можливо, якраз у тому, що ніколи не міг би займати якихось високих посад. Звісно, він і вчителем шкільним не був. Навіть мене ніколи не повчав, чим і навчив немало.

«…Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто», — так пише Симоненко. Але ж не розмовлятиму з цікавою пані цитатами з класиків… Так нічого до пуття й не відповів. Знайде відповідь хіба в цьому тексті.

А було так, що завдяки дідові я мав можливість вирости під прегарним килимом з оленями на лісовій галявині, які там гуляють, п’ють воду з озера. Тоді в дідовій хаті мешкали дві сім’ї. В одній кімнаті — мої молоді