Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

то можна бачити його цікаві зміни. Спочатку він був яскраво-жовтий. Потім став білий. Такий схожий на пса подруги, що пес почав на нього гавкати. Аж ні, то не на місяць, а на обережну жіночку, яка сторожко перевіряла, чи в контейнерах на сміття не лишилося пляшок з-під пива. А ти одразу згадав зворушливу історію кількарічної давності, коли ви з друзями у вечірній час пили пиво на літньому майданчику і до вас також підійшла жіночка і спитала, чи віддасте їй свої пляшки, коли вони спорожніють. Ви погодились, і вона сіла оддалік на лавку. Коли ж побачила у ваших рухах поспіх, щоб її не затримувати, то жіночка по-материнськи підійшла і попросила не квапитись. Мовляв, хлопці, пийте повільно, щоб горла не заболіли від холодного напою. А я не поспішаю. Я на пенсії. Дочка і зять безробітні. А я назбираю трохи пляшок, здам, і буде на хліб. Вона мимоволі почала розповідати своє життя. А ти, розповідаючи все це вже подрузі, кілька разів наголошував на тому, що чужа жінка, яка збирає пляшки, турбується про вас, також для неї чужих, щоб ви не простудили горла. І тут приходить приємне розуміння, що, може, не такі вже ви й чужі.

Мед теплого повітря наливався у ваші легені. Обіч алеї світилися ліхтарі і одна вже розквітла черешня. Вона світилася дужче за всі ліхтарі. Вона засвічувала небо і робила його блідим. Аж доки ви не збагнули, що це світанок. І світло черешні стало частиною світанкового світла. І пес подруги став частиною світанкового світла. А ви пливли за ним, ледь помітним, але не боялися заблукати. Бо коли йти у світлі, то не може бути лихого шляху.

{ слух на пташок }

Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Може, в когось це одразу й назавше, але в мене могло й ніколи не настати. Певен, що в більшості й не настає. Я про той час, коли починаєш слухати пташок. Чути — чули всі, а от щоб стати чи сісти і слухати, як музику, то не кожен так робить.

Великою мірою, це нормально. Бо коли людина народжується й одразу після материнського молока п’є сиру воду з криниці, що на подвір’ї, то навряд ця вода їй здаватиметься живою, смачною тощо. Звісно, ця людина буде чути, що в іншій криниці вода недобра, якщо справді такою буде. Але надавати ваги своїй воді нема сенсу, бо ж є така, як і має бути.

Те саме з природою, з краєвидами. В нас у селі ніхто не вживає слова «краєвид». Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею милуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. Пам’ятаю, коли косили траву, баба Анна визбирувала з валків звіробій, деревій і центорію. Коли тепер кошу траву і стрічаю цю скромну рослину з маленькими рожевими квіточками, то згадую бабу. Ця рослина дуже схожа на неї. Чай із центорії дуже помічний від серцевих хвороб. Саме для цього бабуся її використовувала. Невже того пізньосерпневого дня не вистачило центорії, щоби серце бабусі ще трохи билося?..

І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, — це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли літом корова паслася на пасовиську у горах вище від хати і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце.

Так сталося і з пташками. Навіть не знаю, чи тато їх слухає. Бо що тут надзвичайного, коли пташки цівкають? А ти їх чуєш щодня багато років. У місті може бути так, що коли людина приїжджає з села і дають їй нічліг з ліжком біля вікна, за яким навіть уночі великий рух машин, то гуркіт не дає їй спати і дратує. Натомість міські звикають і не звертають уваги. Їм той шум уже рівний тиші. То так само, хто рідко чує, той завше чарується співом пташок. А хто чує постійно, той перестає звертати увагу.

Кілька років тому я вперше потрапив до Києва. А вже невдовзі на семінар для молодих літераторів у містечку під столицею. Нас поселили у відпочинковій базі, кругом гарні сосни, трава, асфальтовані доріжки. І от одного разу я, за звичкою, прокинувся задовго до сніданку і прогулювався цими доріжками. Поміж міцними стовбурами сосен пробивалися рішучі сонячні промені, і мені все це ніби подобалось, але для більшого відчуття насолоди я надів навушники і ввімкнув у плеєрі улюблену музику.

Ще одним жайворонком виявився учасник семінару, поет із Житомира Олег Левченко. Він щиро здивувався, що я не слухаю ранкових пташок, як він, а гуляю в навушниках. І я б, може, на той випадок не звернув уваги, якби не те разюче Олегове подивування. Тим не менше, я тоді не проміняв улюблений гурт на пищання пташок.

Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Я мав відійти од звуків природи настільки, щоб вони перестали бути для мене звичними. Це одна з небагатьох речей, за які дякую місту. Інакше я б досі був глухий і сліпий. А так, коли їду додому автобусом «Івано-Франківськ — Космач», то виходжу в Прокураві на роздоріжжі. Автобус їде далі, а я звертаю ліворуч і спускаюся вулицею до мосту, під яким протікає річка Брустурка. Вона стрибає по великих каменюках і співає багатоголосим хором. А як минаю міст і треба знову підніматися вгору, то там на мене чекають ще не такі співи. І я нарешті почав їх чути.

{ вікно дощу }

Сьогодні розбудив дощ. Звісно, я не надворі спав, а просто з відчиненим вікном. Він і зараз шумить різними звуковими відтінками.

Прилаштувавшись коло підвіконня, так щоб воно служило столом, посьорбую каву й торкаюся поглядом зелені.

Позавчора дуже парило. Все було