Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Сонце заходить, і настає легка прохолода, але вода тепла-тепла, тому не хочеться з неї виходити, а просто пливти на спині довго-довго і дрімати. Але довго не вдається, бо впираюся головою у загату. Добре і так, бо навіть якщо вийти з води, нема чого журитися — вдома чекає смачна мамина вечеря. Цього разу — пісні (бо п’ятниця) терчіники (деруни) і лопатки (сорт квасолі, яку подається у стручках), засмажені в томатному соусі. Рідний і смак хліба з місцевої пекарні.

А ще вдома звістка, що йтиму завтра замість тата на роботу. Тато їде до Косова на базар. Повернеться в обід. Доти маю працювати з його напарником Андрієм на деревообробних верстатах. На роботу на восьму ранку, як і мені на радіо. Проте в тата нема вихідного в суботу, як у мене. Ну і специфіка праці інша. Хоча мені не звикати.

Пригадую, кілька років тому, коли їхав до Франківська на сесію, ховав свої подряпані руки в громадському транспорті, аби не бачили їх інші пасажири. Маю багато невеликих шрамів. Коли чорніли засохлі струпи, то це здавалося негарним. Тепер же, коли їду в автобусі на Брустури, то часом хочеться ховати руки тому, що надто добре вони вимиті. Хоч сухі мозолі з долонь ніколи не сходять, але шкіра довкола нігтів надто рівненько заросла. Аж не личить така акуратність.

Татова робота все повернула на місце. Відчув себе органічно в роботі з деревом. І вже за кілька перших хвилин з’явилася перша подряпина. Їх за день завжди робиться багато, бо робиться робота. Одні ранки гояться, інші — з’являються. За півдня праці не менше ніж з восьми місць текла кров. Звісно, небагато. Але й зараз ще маю чотири ранки у струпах, що якби їх зачепити, то потекла б червона.

Невеликі кровотечі чи легкий біль не страшні. Вони навчають. Або нагадують. Наприклад, про смертність. Коли про це згадуєш, то якось простіше дивишся на життя. А позаяк при фізичній роботі часто трапляються незначні болі чи поранення, то й люди такі простіші і з ними добре говорити. Зовсім інакше, ніж з людьми, для яких мова є інструментом роботи. З такими спілкуюся в містах. І в мене самого так трохи є. Ти більш-менш знаєш, яке слово треба вжити, аби було так, як треба. А люди фізичної праці мають мову за щось загадковіше, ніж праця. Але водночас — за щось малосерйозне, тому й не надто на неї покладаються. Та коли говорять, то звучить так гарно і радісно, як мала дитина вчиться ходити і в неї виходить.

На обід мама приготувала зупу з м’ясом і картоплю, политу підливою із засмаженої на салі сметани і притрушену кропом. До картоплі — свіжоквашені огірки. Після обіду вже тато пішов допрацьовувати, а я з сестрою — на річку. Гарно плавалося і звільнялося від набутої у праці тирси. Після води стало свіжо, чисто і сонно. Коли прокинувся вже сьогодні, то міг би й не повірити, що був у вчорашній праці. Добре, хоч ранки на руках лишилися.

Перші жовті листки на серпневих деревах, як перші сиві волосини у двадцятип’ятирічних. Щойно перестали рости, як починають старіти. Власне, ми починаємо помирати одразу після народження. В цьому нічого страшного нема. Бо душа безсмертна, а тіло — один зі станів землі. Ми ж це добре знаємо, але часом боїмося згадувати. Так диявол вселяє у наші голови страх і метушню. Через те серця можуть відволікатися від любові.

Знаємо, що ми є із землі. Можливо, вся земля і є тілами незлічі людей, що існували на цьому світі перед нами. Може, якраз від цього вона трохи виростає. Очевидно, що як з водою нічого не стається: вона просто може замерзати, розтоплюватися, випаровуватись у хмари і знову падати вниз, — так і грудки землі стають тілами, які спинаються трохи над цілою землею, але потім природно повертаються до неї.

Ось ця частинка світу, в якій ми перебуваємо, — дуже кумедна. Ми ледь-ледь вийшли із землі. Можемо навіть підстрибнути і трошки відірватися від неї. Але далеко земля не пускає, тримає біля себе. Скоріше за все, польоти в космос є протиприродними. Хоч з іншого боку — природа землі нам це дозволяє. Адже літальні апарати створені з того, що є в землі.

Чого ж ми піднімаємося над землею і ходимо по ній? Гадаю, це спосіб реалізації для душі. Душа в цілій землі не може бути, то через те фрагменти землі відділяються і перебувають на землі, поки мають у собі душу. Коли ж тіло вичерпує себе, душа повертається на небо.

Загалом, помирати не має бути страшно. Це дуже гарно і природно. Може бути лише здивування від неосяжної мудрості Бога. Ми вже звикли, що вода міняє агрегатні стани. А ще, вода теж не з’являється інша, а тече відколи світу одна і та ж. Навіть та, яка шкідлива для нас, бо забруднена, перетікає крізь землю, очищується і з часом стає цілющою. І навпаки.

Так само грудки наших тіл на трошки відділяються, а тоді повертаються. І коли людина помирає, то її тіло єднається з цілістю землі. По суті, людина тоді стає землею. Вона є Україною, Болгарією і Китаєм. Отже, якщо говорити про патріотизм тіла, то всі землі світу є однаково рідними. Просто ми їх не однаково знаємо, тому і не однаково любимо. Але треба йти до того, щоб сприймати цілість. Так само і з патріотизмом душі. Тут навіть не може йтися про родину чи націю. Тут може бути лише один єдиний небесний народ.

Ще гарно, коли згадати, що маємо день і ніч. Вони постійно міняються, і ми бачимо їх по черзі. А тепер уявімо, що коли ми стаємо землею, то весь час можемо бути під сонцем. В якій би частині планети не були поховані наші тіла, вони вже є частиною цілості. Тому, так чи інакше, якась частина планети усе під сонцем.