Давно, знебулий раб, замислив я втекти... - Генрі Лайон Олді
Тихо посміхаючись своїм думкам, лікар вийшов з кабінету.
Палата пацієнта-любителя ліпити «големчиків» була розташована в лівому крилі першого поверху. Кроки баламутили стерильну тишу коридору: вечеря скінчилася, хворих розвели по кімнатах, а лягали тут рано. Здебільша, контингент в пансіонаті підібрався тихий, самодостатній. Перед дверима палати номер вісім лікар трохи постояв. Власне, від самих дверей залишилося трохи більше половини. Немов великий пес з пащею, набитою акулячими іклами, узяв та й відкусив шматок дверей разом із замком. Як бутерброд із маслом. Точніше, не з маслом, а з білою емаллю.
Або інакше: не відкусив, а трьома рухами зачерпнув жменями, ніби глину.
Лікар штовхнув рештки дверей та увійшов. Пацієнт був тут. Сидів на підлозі, прихилившись спиною до ліжка з відірваною спинкою. Лівої ніжки також бракувало. Поряд — на стіні, на підлозі — виднілися виразні заглибини із слідами пальців.
— Добривечір, лікарю.
— Добривечір.
— Я обіцяв сказати вам, коли зберуся додому. Я кажу. Я зібрався. Ви йдете зі мною?
Лікар озирнувся. Позаду нього в дверях переминалися з ноги на ногу п’ятеро вельми неприємних на вигляд големчиків. Кам’яний, дерев’яний, два цементних з домішками лінолеуму, один — суцільнометалевий. У кімнату проштовхнулися ще двоє, волочачи купу одягу. Сорочка, брюки… Брюки здалися лікару знайомими. Таку форму носять охоронці пансіонату.
— Ви йдете, лікар?
— Іду.
— Тоді почекайте, я переодягнуся. Спасибі. З вами вийде краще. Легше.
Навіщо він погодився? Боїться?! — ні, не боїться.
Це все окуляри.
Нові старі окуляри.
І пристрасне бажання дізнатися: чого бракувало в обличчі пацієнта, коли грим лягав на мертву плоть манекена?!
— Ходімо, лікарю. Баба чекає. Інші теж збираються. Нам уже час.
Големчики помчали вперед. Двері чорного ходу, звичайно замкнені в цей час, виявилися прочиненими. По дорозі їм ніхто не зустрівся. Темний парк ласкаво шелестів, розступаючись. Обидва добермани лежали біля огорожі, віддано дивлячись в очі старої, яка стояла за гратами. Бабин почет — дворняга, кішки, горобці — був присутній і трохи ревнував. На тлі яскравих зірок промайнули силуети кажанів. Лікар покосився на пацієнта: той ішов, насилу відриваючи від землі ноги. Таємна сила тягнула його назад, геть від огорожі, геть від Баби. Та вросла в землю, і лише вітер перебирав подол поцяцькованої квітами сукні. Вона теж чинила опір. По-своєму.
Нарешті пацієнт уперся в невидиму стіну. Зупинився. Ледве підняв погляд на стару.
— Хто це?
— Лікар.
— Він іде з нами?
— Так.
— Добре.
— Добре. Огорожа?
— Я допоможу. Зараз…
Худі, мляві руки потягнулися вперед, просочилися між витими прутами огорожі. Добермани, як загіпнотизовані, хитнулися назустріч. Дворняга стрепенулася, марно намагаючись просунути морду у вензель. Руки, перевиті набряклими венами, з раптовою ніжністю поплескали загривки величезних псів. Легко підсунули одного до іншого, почали вдавлювати, м’яти, робити одним цілим! Двоголова істота віддавалася змінам, блаженно повискуючи від задоволення. Ось обидві голови злилися, собака-гігант став ще більший, а стара продовжувала старанно працювати. Під її умілими пальцями дворняга витяглася в кошлату сосиску з короткими лапами, без зусиль прослизнула крізь грати і влилася в загальну плоть. Так струмінь води вливається в басейн, зникаючи без сліду… Майже без сліду. У нової істоти ледве помітно змінилася форма морди, забарвлення стало світлішим, прорізався хвіст бубликом.
До дворняги з блаженним муркотінням приєдналися кішки, зробивши морду істоти пласкішою й додавши тілу пружної грації. Потім настала черга горобців і тузина щурів, що казна-звідки узялися. З неба впала трійця кажанів — у Баби все йшло в діло. Вона працювала упевнено, не замислюючись. Химера була вже розміром з доброго коня. Захоплено косила на стару круглим пташиним оком, махала хвостом, нетерпляче рила землю лапами — пазурястими і перетинчастими.
— Готово! Сідайте, лікарю, не бійтеся. І ти сідай.
Лікар ніколи не їздив на коні. Не кажучи вже про поїздку на химері. Бабин монстр припав до землі, щоб люди змогли залізти йому на спину, запустити пальці в густу шерсть. Лікар відчув себе частиною химери, частиною безумства, зліпленого з Баби, огорожі, пацієнта, що дихав у потилицю…
Лікару було добре. Вперше за багато років.
— Давай!
Могутнє тіло здійнялося в повітря. Крил у звірика не було, але якщо це був не політ, то лікарю лишалося лише розвести руками. Ні. Розвести руками не міг — упав би. Унизу ліниво, як уві сні, пропливла триметрова огорожа з вишкіром зубців, капелюшок старої, акуратно підметений тротуар, сміттєві баки…
Сильний поштовх.
— Злізайте. Далі пішки підете.
Злізати не хотілося, але він підкорився. І пацієнт — теж. Стара ж, ігноруючи власне «пішки», сіла на спину звірика. Той задоволено загарчав.
— Куди тепер?
Під кудикіну землю. Поїздок вивезе. Обіцяв.
Тоді нам туди.
Лікар махнув рукою у бік найближчої станції метро, до якої було звідси хвилин п’ять ходу. Баба і пацієнт перезирнулися, із сумнівом похитали головами — і стара вказала у зовсім інший бік.
Сперечатися лікар не став.
Вони йшли вулицею, прямо по проїжджій частині, помалу прискорюючи крок. Звірик зі старою тік вперед м’якими стрибками, розсовуючи реальність, просочуючись наскрізь, творив навколо себе сизий туман і купався в його пасмах. Незабаром лікар помітив, що до них приєднуються нові супутники. Субтильний хлопець в драповому пальті, одягнений явно не по сезону; товстуха, що поправляла клейонковий фартух в крупний горох, наче її силоміць відірвали від кухонної плити. Вусань-військовий у формі з погонами старшини. Ще дві або три постаті маячили позаду, не наближаючись, але й не відстаючи. Місто тим часом скипало забутим на вогні чайником. Знайомі вулиці безсоромно брехали, звиваючись у клубок, намагаючись заморочити, збити зі сліду. Асфальт хапав людей за ноги, відрощуючи смоляні пальці. Ліхтарі гаснули при