Давно, знебулий раб, замислив я втекти... - Генрі Лайон Олді
Можна починати.
У лікарні знаходилися два пацієнти, яких лікар давним-давно збирався відтворити у себе на столі, загримувавши пластикові голови. Два улюблених пацієнти. Два фаворити, у яких автор бачив рідні душі. Двоє оповісників, що шепотіли тріумфатору: «Пам’ятай, Цезаре, що й ти смертний!» Перший, у минулому успішний бізнесмен, раніше — спортивний функціонер, ще раніше — знаменитий борець, що вчасно ступив на тривний шлях криміналу, одного разу узяв до рук дилогію Явдата Ільясова «Заклинач змій» і «Башта мовчання». Навіщо, з якою метою — бо’зна. Випадковості й нісенітниці — резервний полк долі, що чекає на вас у засідці. Важливо інше: прочитавши книгу, як то кажуть, з першої сторінки — і до останньої (напевно, плямкав при цьому губами!), щасливчик достеменно з’ясував, що він не бізнесмен, функціонер і борець, а астроном, математик і поет. Вітайте: Гиясаддін Абу-л-Фатх Омар Хайям ан-Нишапурі власною персоною. Любіть і шануйте. Мабуть, родичі, спраглі спадку, і друзі з роботи його й погодилися любити, але шанувати категорично відмовилися, бо лікар познайомився з «Омаром» за два місяці після нещасливого читання, і відтоді частенько запрошував колишнього бізнесмена для бесід, відриваючи його від наукових праць. Трактати про рух світил внаслідок больового замку на лікоть, так само як і карколомні екзерсиси алгебри, лікаря цікавили мало, хоча опікуни хворого регулярно забирали всі його праці й відвозили в невідомому напрямку; лікар же, у свою чергу, із задоволенням колекціонував рубаї пацієнта, відкривши в них незбагненну красу.
— Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар, Нас не ловлять менти і не косить шиза, Але вищий бугор — кілер та відморозок! Я отримав маляву — у нього крейза!З повчального:
— По панятіям треба нам жити, братан, Я — тобі, ти — мені, та й ми квити, братан! Якщо доля обох розведе на мізинцях, То ми й долю зведемо, до біса, братан!З філософічного:
І до тебе, пацан, знали ми пацанов, Будем знати і після! Таке ось кіно — Кожен з нас відповість за свою розпальцовку, І відвалить з юрбою друзяк-паханов…І так далі. Найкумедніше крилося ось у чому: «Омар» був певен, що пише на фарсі. Лікаря ж він вважав своїм покровителем, мудрим візиром Нізамом-аль-Мулком, і час від часу благав збудувати в пансіонаті обсерваторію. Загримувати манекен під схибнутого борця було для лікаря справою честі.
Але сьогодні він вирішив почати з іншого, не менш екзотичного пацієнта.
* * *— …Іноді Бабині звірики приходять. Вона їх робить. Як я — големчиків. Вони зовсім-зовсім живі. А мої големчики — трішки живі, а двічі по трішки — так собі. Наче люди, коли їх багато. Зате звірики булькати не вміють. А големчики булькають. Мені тут у вас показали: те-ле-ві-зор. Він булькає, як мої големчики. Бу-буль! — і бульбашки скрізь… Ще він показує. Големчики іноді теж показують. «Відповідальність за терористичний акт узяла на себе!.. Спецзагони підняті по тривозі!» І — бах! бах! Один ув одного. Потім падають і розсипаються. Я не люблю, коли вони розсипаються. Шкода. Коли вони інше показують, мені більше подобається. А ще мої големчики бігають. Швидко-швидко. Я їх наздогнати не можу. Вони мені їжу приносять.
— Звідки приносять?
— Не знаю. Тікають, а потім приносять. Іноді — смачне. Іноді — так собі. Але я все одно їм.
— А іншим хто їжу приносить? Мамці вашій, Бабі? Іншим?
— Не знаю. Бабі — звірики, напевно. А Мамця сама бере.
— Ви її не питали: де?
— Ні-і…
— Вам це що, не цікаво?
— Ага. Не цікаво. Я взагалі питати не дуже люблю. І відповідати теж. І Мамця не любить. Та й інші. Я ліпити люблю. Големчиків. А ще — на зірки дивитися. Мамця іноді робить, щоб ніч. Дні на два. Без хмар. І щоб зірки — близько-близько. Я тоді сідаю й дивлюся. Довго. Доки Мамці не набридне. Або поки їсти не захочеться. Тут у вас таких зірок не буває, як Мамця робить. Щоб близько. Все небо світиться. Вони як кульки стають, і гарячі. А навколо — малесенькі кульки круженяють. Якщо довго дивитися, можна побачити: на кульках всякі звірики живуть. Подібні до Бабиних. Тільки ще кумедніші. А на одному навіть големчики є! Різні! Я кричу: хто вас ліпить?! — а вони!.. Ви уявляєте, вони…
— Добре, добре, не варто нервувати. Значить, ви големчиків ліпите й на зірки дивитеся. Це все? А інші що роблять?
— Ще я іноді гуляти люблю. Тільки недалеко. Там чужі квартали — далеко. Туди ходити не треба. Там не моє місце. Мамця погоду робить. День, ніч, зірки, вітер, дощ. Сніг іноді. Баба — звіриків. Вона їх любить. Вони до неї самі приходять. Різні. А вона їх разом ліпить, і виходять нові. Потішні! Вона їх теж любить. А людей не любить. Сидить у себе, нікуди не ходить. Самі звірики ходять. Я раніше не знав, що вони незлі. Вони до мене забрідали, а я боявся. Тоді мої големчики їх проганяли. А Баба лаятися бігла. Якщо мої големчики її звірики псували. Здалеку лаялася, через вулицю. А одного разу зовсім великий звірик зайшов: стра-а-ашний! Із зубами, лискучий, з о-от таким носищем — як шланг. Мамця побачила, і сніг відразу пішов! З градом, з громом. Звірик злякався. Полетів. Ви, Лікарю, такого звіряти, напевно, ніколи не бачили! Я вам потім зліплю. Тільки він літати не буде… А під землею Поїздок живе. Він ямки риє і потягом по ним їздить. У нього у
