Давно, знебулий раб, замислив я втекти... - Генрі Лайон Олді

Охоронці навперебій привіталися. Один з них із посмішкою вручив лікарю лист. Лист у заздалегідь розпечатаному конверті. Це просив передати «Омар», з тисячею поклонів на адресу шановного візира. Узявши папір, лікар опустив очі.

Спасибі, сказав лікар охоронцю; той засяяв. Він склав листа вчетверо, заховав до кишені брюк і попрямував до сходів на другий поверх, де знаходився його кабінет. Його фортеця. Келія. Вежа зі слонової кістки. Мимоволі подумалося, що чотиривіршів «Омара» набралося вже досить. Вистачить на маленьку книжечку. Ще б знайти доброго художника, здатного відповідно стилізувати графіку. І видати. Могло б вийти оригінально: бестселер року «Пацан Хайям». Подати цю ідею родичам? Думка була кислою на смак. Лікар квапливо зім’яв її і гидливо жбурнув у кошик для сміття.

Піднімаючись сходами, він краєм вуха прислухався до розмови охоронців, які тої ж миті забули про нього. Хтось похмуро доводив, що від тутешньої роботи у самого Папи Римського мізки закиплять. Їхав, значить, сюди на метро, й раптом усвідомив: у вагоні сидять манекени. Пластикові. Тільки він — живий, і те ще під питанням. Потяг мчить без зупинок, станції мигтять осіннім листям: червоні, жовті, зелені. Примружився з переляку, а тут: «Двері зачиняються! Наступна станція — „Проспект“…» І баба з кошиком із-за спини булькає: «Ви на наступній виходите? Виходите чи ні?!» Якщо б не чергування, неодмінно горілки б нажлуктився… Далі лікар слухати не став. Ще один кандидат на постійну прописку в пансіонаті. Хоча ні, охоронця тут не пропишуть. Інший, знаєте, контингент.

Сплив у пам’яті останній візит до внука. Внука він відвідував регулярно, двічі на рік. Перші півгодини спілкування з малознайомим двадцятирічним хлопцем навіть видавалося цікавим. Немов з розгону занурювався в басейн, де життя зводилося до блакитної води дисплея: розбігаються кола «віконець», запливи текстових повідомлень, тоталізатор банерів… Внука лікар поважав. Він все життя поважав людей, захоплених чимось до самозабуття, до божевілля (пацієнтів лікар теж поважав), і було приємно, що внук — один із таких. Лікар навіть підсів до монітора, чого зазвичай не робив. Слова, слова, слова… Чат, сказав внук. Вітання без привітності, жарти без начинки, сленг заради сленгу — лікар прийшов у захват, розуміючи, що безглуздішого заняття він не зміг би собі уявити, навіть розжаривши уяву добіла. Самотність, доведена до екстазу публічною мастурбацією. Лише дивна настирливо повторювана репліка особливо привернула увагу. Здалеку, з глибин резонуючої павутини хтось кричав, надриваючи електронні зв’язки: «Де ви?! Відгукніться! Лю-ю-юди-и-и!!!» Але йому не відповідали. У відповідь на запитання внук стенув плечима. Псих якийсь. Або взагалі робот. Мейла свого не дає, ай-пішка не відстежується: мабуть, через лівий проксі заходить. Ти, дідо, кинь, тут маячні вистачає, різні «чмоки», «трямки», «здрямки»… А в байдужість екрану продовжував битися, стікаючи відчаєм і безнадією, божевільний заклик: «Люди! Де ви?! Лю-ю-юди-и-и!» — але ніхто не бажав помічати, слухати, чути…

Комусь було по-справжньому самотньо. Комусь було погано. Хтось хотів до людей. А лікар із задоволенням помінявся б із ним місцями.

Горіхом на зубах білки клацнув ключ в замку. Шкіряне крісло зі змінною геометрією, зроблене за спецзамовленням, прийняло лікаря в свої обійми. Якийсь час він влаштовувався зручніше, намагаючись розслабитись. Закинув руки за голову; закрив очі. Проте бажаний спокій гуляв унизу й не квапився на другий поверх. Перед внутрішнім поглядом маячило обличчя пацієнта: манекен з незакінченим гримом. Чогось бракувало.

Чого?

Він просидів у кріслі хвилин двадцять. Розплющив очі. Мляво, без інтересу, погортав папери в теці. Встав. Підійшов до вікна, розсунувши важкі завіси. У відблисках згасаючого дня промайнула якась порошинка, дратуючи зір. Лікар придивився, мружачись крізь скельця окулярів, які забув змінити.

Справді. Окуляри. Геть забув. Чи навпаки, вчасно пригадав?

Пальці занурились до бічної кишені, намацали шорсткий пластик футляра. Йому хотілося прибрати порошинку (так мама в дитинстві язиком виймала вію, що попала в око…) перш ніж остаточно стемніє. Але не вдаватися ж через миттєве бажання до принизливого поспіху? Лікар увімкнув настільну лампу, дбайливо витягнув з футляру окуляри, оправа яких виблискувала бронзою. Прискіпливо роздивився на просвіт. Подихав на скло. Акуратно протер спеціальною фланеллю, хоча на сяючих скельцях не було ні порошинки, ні плямочки. Заховав старі окуляри у футляр, а футляр — у кишеню піджака. Вимкнув лампу. Посидів десять секунд непорушно, заново звикаючи до напівтемряви.

І лише тоді урочисто поставив нові окуляри на ніс.

О, солодке відчуття змін! Коли реальність потягується уві сні, невловно зрушуючись лише на долю градуса. Але цього достатньо, щоб усе постало в абсолютно іншому світлі. Новий ракурс — і з буття зникає безглуздя, порожнеча, повсякденність ритму. Пласка монохромна картинка наливається барвами, набуває глибини, об’єму, значення й прихованого значення. До життя повертається втрачений в суєті смак.

Лікар підійшов до вікна. Цього разу йому не довелося вдивлятися — порошина, випавши з ока, відразу наповнилася конкретикою, незважаючи на чорничний кисіль сутінків.

Стара.

Та сама, що приходила два дні тому.

Майже непомітний рух унизу, на самому краї зору, під самими вікнами, на мить відволік його від спостереження за пізньою гостею. Щось рухалося між клумб і кущів, залишаючи по собі коливання стебел і і листя. Доберман-сторож? Але істота вступила в жовтий прямокутник світла, що падав з вікна першого поверху, забарилася — і лікар побачив. Маленький, не більше півметра на зріст, големчик. Здавалося, він був зліплений з того, що трапилося під руку: подекуди на тільці виблискував метал, відстовбурчувалися волокна деревини, бік вкривала біла емаль, обсипаючись лусками… Лікар задумався: як він примудрився все це розгледіти з другого поверху, при хисткому освітленні?

Напевно, завдяки зміні окулярів.

Големчик спритно чкурнув далі, вискочив зі світлої клітки й пропав. Здається, слідом промчав ще один, але